49. Роман. Почуваючись чужим

Мене дратувало все в її браті. Кожна його довбана фразочка і погляд. Я не розумів, як у Юлі міг взагалі бути такий брат… Мені хотілось розвернутись  і поїхати геть звідси, поїхати додому. З іншого боку, дім, який я вважав домом, певно, вже і не можна таким вважати. Хай я і купував його сам, але ж заробив я все це завдяки батькові. 

А батько тепер вирішив, що я не його син.

Почуватись чужим всюди було некомфортно. Певно, якби моя сестра привела отак цього ж Артема, наприклад, я б поводився десь так само, як він поводився зараз. Тож я міг його зрозуміти в чомусь. 

Та все одно він мене страшенно бісив. Так, що хотілось натовкти йому пику. Але ж не буду я такого робити при Юлі і її мамі… Це буде якось не дуже. 

Коли Юля сказала, що ми залишимось, її мама з полегшенням видихнула і обійняла її у відповідь.

— Дякую, мила… Я так люблю тебе… — сказала вона неголосно. 

— Ходімо щось перекусимо, я страшенно голодна, — сказала Юля. — У вашої куховарки тамке все смачне, я скучила за її стравами! 

— Вона якраз приготувала ваші улюблені страви. Я просила її зробити це перед приїздом Артема, — мама усміхнулась. 

— Ну хоч щось хороше, — буркнув Артем, зиркаючи на мене. — Хоча, сидіти за одним столом з ворогом — так собі задоволення. 

— Артеме! — мама суворо поглянула на нього. 

— Добре, ходімо, я теж голодний, — він зітхнув.

І ми всі попрямували до будинку.

Будинок Юліних батьків нагадував мені будинок моїх батьків. Вони навіть стиль схожий любили. Чи це просто стиль "голов мафії"? 

Я усміхнувся від цієї думки.

Ми з Артемом пройшли до їдальні, а Ірина, мама Юлі, сказала Юлі допомогти їй на кухні все погріти і принести, і вони пішли.

Артем вирячився на мене з похмурим виглядом. 

— Ну, і чого ти добиваєшся? — запитав він неголосно.

— В сенсі? — я насупився. — Зараз я підтримую свою дружину. Це чого ти добиваєшся цими своїми нападками? Думаєш, я відмовлюсь від Юлі через таку дурню? Я заради неї від спадку відмовився, тебе вже точно якось витримаю. 

 — Відмовився від спадку, серйозно? — він аж забув, що треба злитися, такий був здивований. — І що, все дістанеться твоєму брату? 

— І сестрі, — додав я. — Хтозна, вона така хитра, що я більше повірю, що спадкоємицею стане вона, а не брат. 

— А де ви з Юлею познайомилися? — продовжував допитуватись він. — Це викрадення, воно ж було підлаштоване? 

— Так, я його підлаштував. Ми тоді з Юлею ще не були знайомі, — я зітхнув. — І я не пишаюсь тим, що її викрав. Але вона одразу мені сподобалась. Я не розповів про неї нікому: ні брату, ні сестрі, ні батькові. Не зміг скористатись нею в своїх цілях навіть коли ми ще не зустрічались, коли вона ще ображалась на мене за те викрадення. 

— Хм, а я думав, що ви домовилися про те, що ти її викрадеш, і потім ти попросиш за неї викуп, — сказав Артем.  — А ви взяли і одружились, тепер головний біль у нас усіх через це весілля!

— Я не планував просити викуп, думав спочатку про вигідний контракт для батька, але все змінилось, я закохався в Юлю. А весілля вже було, тож чому це головний біль… 

 — А що твій батько каже? — поцікавився Артем. — Стосовно цього весілля…

— Сказав, що я більше не спадкоємець, — я знизав плечима. — Ну, у мене є збереження, почну свій власний бізнес. 

Цієї миті до їдальні зайшла Юля з тацею в руці і почала розставляти на столі тарілки.

 — Ви вже помирилися? — усміхнулась вона. — Зараз вип’ємо за знайомство, і тоді все буде точно добре…

— Ну, ніби помирилися? — я поглянув на Артема. Мені б хотілось, щоб ми дійсно не ворогували, бо для Юлі він був важливим. Бо він її брат. 

 — Ну, можна й так сказати, — буркнув він. В очі мені не дивився, але навіть така відповідь з його боку була уже прогресом у стосунках з рідними Юлі…