46. Юлія. Уривки спогадів

— Твій брат ніби був в Італії? Десь читав плітки, — сказав Рома. — Ваша мережа ресторанів в основному спеціалізується ж на італійській кухні? Він їздив туди по роботі? Ну, в будь-якому разі, відповідай. Певно, він теж переживає, — він зітхнув.

 — Так, у наші ресторани батько наймав кухарів з Італії, то, певно, Артем їздив туди, щоб знайти новий персонал, вони мали щось там відкривати ще… — я зітхнула. — Добре, відповім. 

Натиснула на кнопку, яка приймала виклик. 

 — Привіт, — сказала, почувши у слухавці голос брата. — Як у тебе справи? 

— Привіт, — його голос був сумним. — Мама розповіла мені про все. Я вже в аеропорту. Чекаю на найближчий рейс до Польщі, бо до українського надто довго. Потім з Варшави полечу до Києва. Мама сказала, ти вийшла за Скельського, це правда? Він змусив тебе? Я приїду і розберусь. 

 — У мене все добре, я вийшла заміж по своїй волі, — відповіла я. — Були тільки що у тата, лікар сказав, що його стан стабільний. Можливо, завтра нам дозволять з ним побачитись. 

— Я вже скоро буду. Десь завтра в обід. Нам треба побачитись.

 — Добре, давай побачимось…

Я подумала, що, можливо, брат проллє світло на ту таємницю, про яку натякала, але так і не розповіла мені мама…

***

 — Артем сказав, що розбереться з тобою, — я поглянула на Рому. — Ще не вистачало з ним розбірок! Сподіваюся, мені вдалося його переконати в тому, що все нормально. 

— Ну, принаймні постараюсь не відправити в лікарню і твого брата, — Рома зітхнув. — Все ж, він там в своїх Італіях навряд мав великий бойовий досвід. 

— А ти маєш великий бойовий досвід? — я мимоволі усміхнулась. 

— Ну, менший, ніж у брата, — зізнався Рома. — Зазвичай за такі операції, за атаки в лоба і ведення за собою людей в пряму конфронтацію відповідав він. Але так, маю все одно. Батькові це було важливо. Він нас натаскував на подібне з вісімнадцяти. 

— А по тобі й не скажеш, — я обійняла його. — Мені так хочеться, щоб усе вирішилось мирним шляхом. Сподіваюся, Артем прояснить мені ситуацію з минулим наших батьків, і тоді я принаймні матиму аргументи у суперечці з мамою. Бо вона тільки натякає на те, що коли я дізнаюся, все зміниться… А що я можу такого страшного дізнатися? Мені неважливо, хто твій батько, бо ти — це ти. І думаю, тобі так само неважливо, через що багато років тому ворогували наші родини…

— Може, вона взагалі це придумала, — припустив Рома. — Думає, що у твого батька точно має бути компромат.

 — Хтозна… Батько ніколи нічого такого мені не грозповідав… Він говорив, що в мене має бути безхмарне життя. Хоча іноді я згадую щось…

Я пригадала відчуття страху, яке поверталося до мене у снах, закритий простір, і те, як стає важко дихати, і серце починає панічно калатати в грудях… І треба мовчати, не видати себе…

— Мені здається, щось усе-таки сталось, і це стосувалося мене, — прошепотіла я враз пересохлими губами. — Але я не пам’ятаю, що, лише якісь уривки спогадів… Мабуть, я була занадто мала, щоб розуміти, що відбувається…

— Тебе? — він погладив мене по щоці. — Ти ж не думаєш, що мій батько міг би якось нашкодити дитині? Ну, тобто, викрадення, чи щось таке? Ти такого не памʼятаєш?

 — Я пам’ятаю, що десь ховалася, здається в шафі… Мені сказали сидіти тихо, але я більше нічого не пам’ятаю… Якась темрява і кроки… І все…

— Тому ти боялась закритого простору тоді, коли була атака на будинок, — здогадався Рома. 

— Так, думаю, тому, — я зітхнула. — Інтуїція мені підказує, що це саме те, про що натякала мама… Може, мене справді хотіли викрасти? Але я заховалась, і мене не знайшли…

— Не хочу вірити, що мій батько займався б подібним… Викрадення дитини — не в його стилі. Він завжди любив вирішувати питання напряму, а не через такі низькі штуки.

 — Може, це якась помилка, і то був не твій батько, а подумали на нього? Думаю, що все вирішиться, коли вони поговорять між собою… ну коли тато одужає…

— Так, я теж на це сподіваюсь, — кивнув Рома. — Якось ми з усім розберемось. Все буде добре. Головне, що ми разом…