45. Юлія. "Діти не відповідають за вчинки своїх батьків"

Мені було сумно чути ці мамині слова. Я любила і тата, і її, і Рому, всі були важливі для мене. 

 — Діти не відповідають за вчинки своїх батьків, — промовила я. — У нас із Ромою своє життя, ви можете безкінечно згадувати старі образи, але ми цього робити не будемо!

— Побачимо, що ти скажеш, коли поговориш з татом, — вона підтисла губи. 

 — Мабуть, нам краще поїхати додому, — зітхнула я, розуміючи, що мама все одно буде стояти на своєму, і ми її думку не змінимо.  — Ти теж їдь, мамо, у тата є все необхідне, можливо, завтра нам дозволять його провідати. Ми приїдемо завтра вранці, а сидіти тут усю ніч немає сенсу…

—  Я буду тут, — вона підтисла губи. — І ти теж мала б залишитись зі мною, а не їхати з цим… — вона замовкла, бо побачила, як я на неї поглянула.

 — Ми приїдемо завтра вранці, — сказала я. — Сподіваюся, до того часу ти трохи пересердишся, і ми вже спокійно поговоримо про все. Я дуже люблю тебе, мамо. І тата люблю. Не хочу, щоб через якесь непорозуміння ми припинили спілкування…

— Бачу, як ти нас любиш… Це він довів батька до цього стану, а тобі все одно! Ну і йди… Раз це твій вибір, — вона відвела погляд. — Я подзвонила твоєму брату, ін зараз в Італії, але покинув свої справи і вже їде в Україну, от хто дійсно любить свого батька! 

Я мовчки підвелася з місця. Була дуже ображена через ці безпідставні звинувачення. Вирішила, що поговорю з братом, можливо, він знає цю історію, про яку мама мені не хоче розповідати. А зараз нам дійсно краще поїхати додому, бо інакше ми з мамою цілу ніч будемо сваритися і тільки виснажимось усі, а  користі ні для кого не буде…

 — Ходімо, — сказала я Ромі. — Мамо, бувай, завтра вранці я приїду сюди. Якщо що, дзвони, і я приїду як тільки ти мене покличеш. 

Вона мовчки сиділа, не дивлячись на мене, її обличчя було кам’яним. 

Я зітхнула і рушила до виходу. Машину Роми його охоронці вже підігнали сюди. Коли ми сіли досередини я відчула, що знову плачу. Все, що сьогодні відбулося, підкосило мене. Я не знала, що мені тепер робити, як урятувати ситуацію. 

— Юлю… Ну не плач, — Рома обійняв мене. — Головне, що з твоїм татом все добре. З усім іншим ми обовʼязково розберемось.

 — Хочеться вірити, що так і буде, — я поклала голову йому на плече. — Я все одно не відмовлюсь від тебе! Хай усі вони будуть проти, я тебе не покину! 

— Я теж нізащо не покину тебе, — кивнув Рома. — Їм доведеться змиритись з цим фактом, хочуть вони, чи ні…

***

Ми приїхали додому і сіли вечеряти, але шматок не ліз в горло. Я весь час поверталась думками до ситуації з батьком. Чи могла я запобігти загостренню його хвороби? Може, мені варто було подзвонити йому раніше, і тоді все було б добре? Хоча я й розуміла, що з його нервовою роботою йому могло б стати погано і не через мене, то була лише справа часу… Та й батьки могли не змушувати мене виходити заміж за Вадима, вони теж були не праві в цій ситуації. Треба було заспокохїтися і перестати картати себе, але я все ніяк не могла взяти себе в руки. 

Ніби розуміючи мій стан, Рома кудись вийшов, а потім повернувся і простягнув мені мій старий телефон. 

 — Нарешті можна тобі його повернути і не переживати, що нас вичислять, — сказав він. — Може, поговори з подругами, щоб трохи відволіктися. Чи в соцмережах посиди. 

У мене зараз не було жодного настрою на це, але я була вдячна, що Рома хоче мене розвеселити. 

— Дякую, — сказала я. — Спробую відволіктися…

І саме цієї миті телефон задзвонив, немов підслухав нашу розмову. Поглянувши на екран, я побачила, що мені дзвонить брат. 

— Це Артем, — сказала я. — Мій брат, мама казала, він зараз їде в Україну… Мабуть, теж буде розказувати, яка я погана…