40. Роман. Дзвінок батькам

Я обіймав Юлю, яка тільки-тільки заснула. Вона була моїм світлом, найкращим з усього, що було в моєму житті, я дуже сильно кохав її. Тут, на морі, час ніби зупинився і ми могли розслабитись, але цей спокій і розслаблення не могли тривати вічно. Все рано чи пізно закінчується. 

Ну, ми обоє це розуміли. Шляху назад в будь-якому разі не було. Залишалось тільки обʼявити про все нашим рідним, а далі вже будь що буде…

Я знав тільки одне, я від Юлі ніколи не відмовлюсь. Що б там не вирішив мій батько…

***

Дорогою до Києва я помітив, що Юля нервує. Батько якраз написав мені повідомлення з нагадуванням про час і місце проведення святкування ювілею.

— Нам треба до ювілею їм все сказати, — нагадав я Юлі. — Як думаєш, куди їх запросити? Треба нейтральна територія, щоб ти запросила своїх батьків, а я своїх.

 — В якийсь ресторан? — запитала вона. 

— Навіть не знаю… Вони можуть влаштувати там казна що, і потім про це писатимуть всі, кому не лінь, — відповів я замислено. — Треба якесь більш окреме місце. Якийсь котедж, чи що. На базі відпочинку, а що. Я якраз казав батькові щось таке. 

 — Може, той, де ми відсвяткували весілля? Там тихе місце…

— Чому б ні, — погодився я. — Треба зараз же подзвонити туди і дізнатись, чи є там три вільні будиночки. Нам, моїм і твоїм окремо…. Ото буде в них шок, — я нервово засміявся.

 — Ага, аби потім не потрапити в новини… “Перестрілка на заміській базі відпочинку”, — вона вдала, що набирає текст на клавіатурі. 

— Ну, якщо буде просто "перестрілка" і ніхто не постраждає, я вважаю, це ще вдало все вийде, — сказав я так само весело. — Мій батько інколи діє доволі спонтанно. Хоча найбільше наламати дров може мій брат. 

 — Може, тобі варто попередити його? — замислено сказала Юля. 

— Брата? — я похитав головою. — Ні, він тоді батька проти мене точно налаштує. У нас же ото гонитва за спадком. Йому так і хочеться посадити мене в калюжу. Певно, спить і мріє про це. Як і моя сестричка.

 — Хм, тоді краще не треба попереджати, бо ще влаштують якісь неприємності… Значить просто говоримо рідним, що маємо важливу новину і запрошуємо прибути на цю базу відпочинку, а там уже будемо діяти за обставинами…

— А як думаєш відреагують твої рідні? Ну, на це все… 

— Думаю, вони зрадіють, що я жива і погодяться приїхати будь-куди, аби мене побачити…

— Тоді зараз я попрошу моїх людей підготувати чистий телефон, який не можна відстежити, щоб з нього ви і домовились про цю зустріч. Ми маємо не дати їм підготуватись. Сказати, що за півтори години вони просто мають бути там і все. Щось таке. Ну і оте про новину. І скажи, що ти в порядку, авжеж…

***

Коли ми приїхали додому і підготувались до поїздки, мені якраз підвезли спеціальний мобільний. Я дав його Юлі: 

— Ну що, дзвони. Тільки говорити не дуже довго, бажано до хвилини. Але так, щоб вони не думали, що тебе тримають силою. Ти придумала, що скажеш?

 — Ага, ну, тримай за мене кулачки, — і вона почала набирати номер. 

Коли Юля почула на тому кінці  лінії голос свого батька, то швидко заговорила:

 — Тату, привіт, це я, Юля, у мене все добре, не турбуйся за мене. Можеш приїхати за півтори години у місце, локацію якого я тобі зараз скину? Там я розповім про все, що зі мною сталося… Все, бувай, я люблю вас із мамою! — і вона перервала розмову. 

 — Він спитав,  чи я сама втекла, але я відповіла, що про все розповім там. Я правильно зробила? — Юля поглянула на мене. 

— Так, — я кивнув. — Все правильно. Ми розкажемо їм правду….