37. Юлія. Неочікувана зустріч

Я насторожилася, тепер зрозуміла, що ситуація може бути значно серйозніша. ніж я вирішила спочатку. 

 — А це не може бути твій батько? — запитала, відчуваючи, як у горлі пересихає при думці про те, що за нами, може, вже полюють люди Скелі…

— Ні, — він похитав головою. — Батько б не став приховувати, що знає про тебе. Він би прямо мене запитав, що це все означає, я знаю його характер. 

— Тоді мої варіанти вичерпались, — я знизала плечима.  — Щоб допомогти мені втекти, з будинку, який добре охороняють, треба точно бути не кимось стороннім. Не на вертольоті ж вони збиралися за мною прилетіти, якби я погодилась…

— Або це якийсь ворог мій. А може, це твій наречений? — запитав раптом Рома. 

 — Думаєш, той його крутий детектив вичислив, де я знаходжусь? Тоді чому він не приїхав і не відбив мене в тебе у день нашого весілля?

— Бо було б легше домовитись з тобою так, щоб ти сама йому підіграла. Ніж розвʼязувати відкриту війну. А ти тоді відмовилась… Хоча, я б на його місці розвʼязав би війну, — тут же додав Рома, обіймаючи мене. — Якби хтось позарився на тебе, я б його знищив.

 — Я знаю, — я поцілувала його в щоку. — Ти б точно не відмовився від мене, навіть якби я написала, що не хочу втікати. Може то був дійсно Вадим, і він вирішив, що не буде більше боротися за мене, бо я того не хочу, і тепер ми можемо не хвилюватися про те повідомлення. Будемо спокійно відпочивати… до речі, а куди ми їдемо? 

— До моря, — сказав Рома. — Хотілось би повезти тебе на якісь острови, але поки що доведеться відпочивати у нас, в "Немо". Там ще дельфінарій при готелі, можна з дельфінами плавати. 

— Клас, я ніколи ще не плавала з дельфінами! — я заплескала в долоні.  — А острови у нас ще будуть попереду, правда? Коли ми скажемо батькам і вже не буде небезпеки, що нас знайдуть і розлучать…

— Так, острови попереду, — кивнув він. — Ми обов’язково поїздимо по всьому світу, туди, куди ти захочеш, Юлю…

***

Коли ми приїхали до готелю, то спершу пішли в номер, щоб трохи відпочити, але в результаті опинилися в ліжку, і вибралися звідти аж увечері. 

 — Я так хочу їсти, ходімо в ресторан, — сказала я, причісуючись перед дзеркалом. Рома, який щойно вийшов із душу, відповів:

— Ходімо, — він кивнув. — Але памʼятай, на людях ти не Юлія, а Джульєтта, нам не треба зайві проблеми. Краще перестрахуватись. 

 — О’кей, тоді й ти на людях будеш Ромео, — підморгнула я йому. 

Але в ресторані на нас чекала несподіванка. Коли ми сіли за столик і зробили замовлення, до зали дійшли троє дівчат,  вони весело про щось розмовляли, я сперші лише краєм ока їх побачила, а потім глянула уважніше… І впізнала своїх однокурсниць, з якими ми разом навчалися в універі. Вони теж дивилися у наш бік, тож втекти нпоміченими у нас уже не вийшло б. 

 Здається, у нас неприємності…

— Що там таке, чому ти так туди дивишся? — запитав Рома. 

 — Бачиш ту трійцю? Білявка, брюнетка і руда? То мої знайомі, і здається, вони прямують до нас, — я навісила на обличчя привітну усмішку, розмірковуючи, як викрутитися з цієї ситуації.

— Бляха, це погано… Якщо вони знають про твоє зникнення, це може стати проблемою, — пробурмотів Рома. — Наскільки ви близькі? 

 — Ну, не те, що кращі подружки, в універі часом тусили разом… Зараз побачимо, чи їм відомо щось про мене, може, й обійдеться…

Дівчата підійшли до нас, і білява Ангеліна вигукнула:

 — Юлько, ти де була? Я бачила по телевізору, що тебе шукають, навіть нагороду призначили тому, хто  дасть інфу про тебе!