36. Рома. Зізнання Джульєтти

Батько як відчував, що щось тут не так. Він майже ніколи до мене не їздив, але от я його навідував часто. А останнім часом дійсно перестав заїжджати, ну, зрозуміло, з яких  причин. Але врешті-решт, я дійсно не мав відчитуватись перед ним, я ж не дитина. 

— Та можна тобі відпочивати, але я здивований, — сказав батько. — Ти перестав зʼявлятись вдома. Мати вже забула, як ти виглядаєш. Та і бізнесом треба цікавитись більше. Ти що, забув, які я поставив умови для отримання спадку? 

— Так, я все памʼятаю, тебе треба вразити, — пробурмотів я. 

— Кажеш таким тоном, ніби тебе спадок перестав зовсім цікавити… Це мене засмучує. 

— А що, ти хотів дати його мені, а не своїй улюблениці Ярині? 

— Хто покаже себе найуспішнішим, той його й отримає, — відповів батько. — А ти що, вже відмовився від боротьби, вирішив повернутися до безтурботних гулянок? 

— Ну, не те щоб відмовився, але мої пріоритети зараз дійсно трохи змінились. Життя все ж одне, — сказав я ухильно. — Загалом, побачимось за днів пʼять, я тоді вже повернусь. 

 — Добре, відпочивай, — сказав батько. — Приїдеш — поговоримо. 

І перервав розмову. 

— Блін, оце він мене трохи напружив, — сказав я Юлі. 

— Що сталося, він щось запідозрив про нас? — запитала вона стурбовано. 

— Хотів заїхати до будинку зараз. Уяви,  якби ми були вдома… У нас зараз твоїх речей по будинку багато… Не те що тоді, коли приїжджали мої брат і сестра. Ну, я б авжеж сказав, що мене нема, але не факт, що це б проканало. Бо зараз мене принаймні точно нема… 

— Ну, на речах не написано, що вони мої, — резонно зауважила вона. — Подумав би, що в тебе якась подружка поселилась…

— Ну, сестра і так певно йому вже про це сказала, — я замислився. — Може, ти і маєш рацію. Але все одно. 

 — Знаєш, — сказала Юля. — Я тобі не говорила, щоб не засмучувати, але хтось знає, що я живу в тебе. Мені на цей новий телефон прислали дивне повідомлення, зараз я знайду його…

— Що? — я напружився. — Як? Коли писали? Що писали? Покажи мені. 

Вона винувато глянула на мене, почала шукати чат і її обличчя стало розгубленим:

 — Він зник… Але точно був, там було щось типу “Чи знають твої рідні, що ти живеш у сина Скелі?”

— Ти сфотографувала номер? Він визначався? — продовжив я розпитувати її. Я навіть не думав, що нас вже могли вичислити… — Ти листувалась з тією людиною, чи що ти зробила, коли отримала повідомлення? 

 — Номер був прихований, а тепер і чат зник… Ну я запитала, що їм треба, а вони відповіли, що хочуть мені допомогти втекти… Але я сказала, що мені це не потрібно…

— Дивно… Якщо хтось знає про все, він би вже мав почати діяти. Чому ж не почав? — я ледь насупився. 

 — Я думала, що це хтось із твоїх людей, ну а хто ще знав про мене? Може хтось із них побачив у соцмережах моє фото і що батько пообіцяв винагороду і вирішив розбагатіти… Але потім все ж не захотів втрачати роботу в тебе і відмовився від цієї ідеї… Тому й чат видалив…

— Навіщо це моїм людям? Плачу їм я, вони всі перевірені і в курсі про тебе. Їх не так багато, всього двоє наразі, — відповів я. — Це точно не вони. Це хтось інший. Але хтось повʼязаний зі мною або тобою. 

 — Якщо хтось чужий, він би не знав цього номера. це ж твій телефон, ну якийсь запасний, правда?

— Вони могли запілінгувати номери, які світяться в будинку. Але для цього треба було знати, що тут треба шукати… Це не робиться отак наобум, мали бути причини…