33. Юлія. "Це залишиться таємницею"

Я подумала про те дивне повідомлення. Хтось знав, що я знаходжусь у будинку Роми. Але це не був мій батько чи Вадим, бо вони б просто приїхали і забрали мене. Значить, це хтось із оточення Роми? Але він виглядав таким щасливим зараз, що я вирішила не говорити йому про цю дрібницю. Я дійсно вважала. що це дрібниця. Все одно вже завтра ми станемо чоловіком і дружиною, і тоді вже ніхто не стане нам на заваді. Всі дізнаються, але потім, не одразу…

 — То ми будемо самі на весіллі, на ньому зовсім не буде гостей? — запитала я. 

— Кликати когось — це дуже небезпечно, — він похитав головою. — Ми будемо тільки вдвох, і відразу поїдемо відпочивати в "медовий тиждень", а вже після обʼявимось перед друзями і родичами. Це найкращий варіант.

 — Нам і не потрібен більше ніхто, — я торкнулася губами його губ. — Це ідеальне весілля, коли ніхто не плутається під ногами з криками “Гірко” і дурними конкурсами. Я вже з нетерпінням чекаю завтрашнього ранку…

— Ну, поцілунків все одно буде багато… Я підготував невеличкий сюрприз для тебе. Але побачиш його вже завтра. 

 — Я теж підготувала тобі сюрприз, — таємниче усміхнулась я. 

— Ого, цікаво, що це? — Рома здивувався, він явно не очікував подібної відповіді від мене. 

 — Завтра дізнаєшся, не одній же мені мучитися в очікуванні, — сказала я…

***

Наступного ранку я прокинулася, ледь почало світати. Вийшла на кухню, щоб зробити каву, і тут же почула кроки Роми. 

 — Тобі теж не спиться, хвилюєшся перед розставанням з вільним життям холостяка? — піддражнила його я. 

— Це мене, до речі, взагалі не хвилює, — він підійшов ближче і обійняв мене. — Але все одно хвилювання є. Хочеться, щоб все пройшло добре. 

 — Мені теж цього хочеться, — тепер я вже не жартувала, а говорила серйозно. — Щоб ніхто не став нам на заваді. Щоб усе вийшло так, як ми задумали…

— Я не дозволю нікому стати на нашому шляху, обіцяю. Ми одружимось і будемо разом завжди… 

Після того, як я вдягнула сукню і мені зробили зачіску та макіяж, я спустилася вниз і побачила Рому вперше у строгому темному костюмі, я першої миті навіть не впізнала його. 

 — Ти такий привабливий, — сказала я йому. — Все ж добре, що я запропонувала тобі одружитися зі мною…

— Давай тільки на людях все ж говоритимемо, що це я тобі запропонував, — він засміявся. — А то родичі будуть приколюватись наді мною. Ну, в випадку, якщо нас таки не вбʼють. Все одно я закохався раніше, ніж ти. 

 — Добре, ця таємниця назавжди залишиться таємницею для інших, але між нами я все одно буду про це згадувати, — я покрутилася перед ним, привертаючи увагу до своєї сукні. — Як тобі моє вбрання?

— Не крутись так, бо я так і з дому не вийду, — він відвів погляд. — І так намагаюсь не дивитися. Не хочу в душ знову і запізнитись на весілля. 

 — Треба було тобі зав’язати очі, тоді співробітниця РАЦСу подумає, що я тебе викрала і змушую силоміць укласти шлюб, — у мене був веселий настрій сьогодні, можливо, таким чином я намагалася приховати своє хвилювання. — Добре, поїхали…

***

Коди співробітниця РАЦСу стала зачитувати слова шлюбної обітниці, а я повторювала їх за нею, тільки тепер до мене прийшло усвідомлення, що це відбувається насправді. Я поглянула на Рому і побачила в його очах замилування мною. 

— Так, я беру за дружину Джульєтту, в сенсі, Юлію, — він усміхнувся. — Обіцяю кохати її завжди і піклуватись про неї в горі й радості, багатстві і бідності, аж доки не помру. 

 — Я теж беру Романа за чоловіка і обіцяю бути з ним у горі й радості, в багатстві і бідності, у здоров’ї і хворобі…

Я знала, що там ще має бути “поки смерть не розлучить нас”, але ці слова, на щастя, замінили чимось іншим, і я була рада, не хотілося в цю урочисту мить думати про погане, зараз я вірила, що наше життя буде довгим і щасливим, наші рідні приймуть наш шлюб, помиряться і вже будуть разом радіти за нас… Тепер все обов’язково має змінитися на краще, я в цьому не сумнівалася…