31. Юлія. Дивне повідомлення

Мені було трохи нудно без Роми, все ж я зрозуміла, що вже прив’язалася до нього. Спершу подивилася телевізор, але нічого цікавого не знайшла, тому взяла телефон і стала читати соцмережі, мені хотілося дізнатись, чи шукають мене, і і які ще плани у Вадима та мого тата. Хоча навряд чи свої плани вони викладатимуть в Інстаграм чи Фейсбук, тож  незабаром я просто стала шукати, куди нам з Ромою краще поїхати у весільну подорож. Уявила море, пальми, білий пісок, і нікого навколо, тільки я і він…

Так замріялася, що заплющила очі і, здається, вже відчувала прохолодний морський бриз і чула крики чайок, аж тут пролунав сигнал телефону, який розвіяв мої фантазії. Невдоволено насупившись, я поглянула на екран. 

Дивно, але це не був Рома. Хіба хтось ще знає цей номер? З іншого боку, Рома міг просто користуватися цим телефоном як запасним, і можливо, хтось знав це. Цікавість спонукала мене відкрити це повідомлення, адже я хотіла більше дізнатися про свого майбутнього чоловіка. 

Повідомлення було відправлене з номеру, який був не визначений, і я, прочитавши його, раптом зрозуміла, що воно адресоване зовсім не Ромі…

"І як тобі, Юліє, спадкоємице "Грози", живеться у Романа, спадкоємця "Скелі"?"

Я дивилася на телефон, немов це була бомба, яка от-от вибухне прямо в моїх руках. Хто це міг бути? Може, хтось із підлеглих Роми? Але навіщо їм це писати? Який сенс мене шантажувати, якщо в мене зараз немає нічого, крім речей, куплених Ромою. Чи мета цього повідомлення — зовсім не шантаж? Може хтось просто вирішив познущатися наді мною, зробити так, щоб я нервувала і боялася? Але не на ту напали! 

“Хто ти такий і що тобі потрібно?” — написала я у відповідь. 

"Ти ж розумієш, що ти — лише лялька в його руках і нічого більше?"

“Я не збираюся вест з тобою філософські балачки, або ти пишеш, чого хочеш від мене, або йди під три чорти!” — розгнівалась я. 

"Я можу допомогти тобі втекти по-справжньому. Якщо наважишся." 

Я замислилась. Якби мені написали це хоча б кілька днів тому, можливо, я б погодилась. Але зараз все змінилося… А може взагалі це Рома перевіряє мене? Чи не захочу я втекти, порушивши дане йому слово? Мабуть, так і є. Ну що ж, я не поведуся і пройду цю перевірку! 

“Мені це не потрібно, — відповіла я.  — Наразі я планую залишитись тут.”

"Але чому? Він же твій викрадач." — одразу прилетіло у відповідь. 

“Може, у мене стокгольмський синдром,” — відповіла я. 

"Ну, якщо передумаєш, можеш мені написати, я допоможу." 

“Дякую за пропозицію”, — відповіла я і закрила чат. Була рада, що не провалила випробування. От Рома прийде, а я не буду йому говорити про ці повідомлення, подивлюся, чи він сам зізнається, що це його рук справа? 

***

Все ж я не йшла до ліжка, а чекала повернення Роми. Сиділа у вітальні перед телевізором і несподівано задрімала. Прокинулася від того, що відчула, немов мене хтось несе на руках, я зрозуміла, що це Рома повернувся, але я не подавала виду, що вже не сплю. Мені було цікаво, що він буде робити далі. 

Рома поніс мене аж до ліжка і вклав в нього, потім накрив ковдрою і легенько торкнувся губами моїх губ. Я все ще не розплющувала очей. Але тут почула шурхіт одягу і скоро він теж обережно ліг біля мене. Тут я вже не втрималась і “прокинулась”. 

 — О, Ромео, що це ти тут робиш? — запитала, вдаючи сильне здивування. 

— Прийшов до своєї дівчини в ліжко? — він торкнувся губами моєї щоки. 

 — А як же шлюбна ніч? — я усміхнулась.  — Вирішив не чекати?

— Ні, просто я мазохіст і мені подобається мучитись, — він шумно видихнув кудись мені в шию. — Спи. У мене є для тебе сюрприз, але це буде завтра. 

 — Ти не тільки мазохіст, а й садист, сказати про сюрприз і не сказати, що це саме, — я легенько штовхнула його кулаком у бік. — Я ж тепер заснути не зможу від цікавості…

— Завтра дізнаєшся, — він пригорнув мене ще ближче до себе.

Я обійняла його, мені було так тепло і затишно поряд з ним. 

 — Добраніч, — прошепотіла і відчула, що мої очі самі собою заплющилися.

— Добраніч…  — почула його шепіт і провалилася у глибокий сон…