23. Юлія. Небезпечна гра

Я ще ніколи не опинялася в такій ситуації, як зараз. Сама не знаю, чому погодилась на цю авантюру. Але от я сиділа в нього на колінах, відчуваючи тепло його тіла, дивлячись йому в очі, і мені страшенно хотілося, щоб він зараз поцілував мене. Хотілося плюнути на всі умовності і реалії нашого життя, і піддатися потягу до нього. 

Я ледь облизнула губи, а Ромео сковтнув слину, уважно спостерігаючи за мною. Його долоні лягли мені на талію і я відчувала їхнє тепло через сукню.

 — Це якесь нелегке завдання, — прошепотіла я з нервовим смішком. 

— Ага, — погодився він, видихаючи мені в шию. Його подих обпікав шкіру. — Перевірка моєї витривалості… 

І тут сталося непередбачуване. Мою ногу схопила судома. Я відчула різкий біль і зойкнула. 

— Що таке? — Ромео знову поглянув на мене, але тепер зі здивуванням. — Я ніби нічого такого не зробив… 

Та я вже злетіла з його колін і почала розтирати ногу. 

— Судома схопила, боляче, — простогнала я. 

— Ну так, верхи на чоловікові треба рухатись, — він усміхнувся і подався до мене, дивлячись на мою ногу. — Зніми панчохи, стане краще, думаю.

 — Помасажуй мені ногу, — сказала я, сідаючи на диван і знімаючи панчоху. — Бо мені самій не дуже зручно. 

— Добре, — він кивнув і торкнувся долонями ноги. Виглядав дуже зосередженим, але дихання… Щось з ним було не так, коли він вів долонями по нозі знизу вгору. 

 — О, тепер мені значно легше, — я усміхнулась. — Обожнюю масаж…

— Знаю ще один варіант знімати напругу, — його голос був не таким, як раніше, якимось нижчим. А дихання збилось. 

 — І який же варіант? — мені захотілося подражнити його, зараз він знову скаже, що я смикаю кота за вуса, але я не могла зупинитися. 

— Я міг би… — він подався до мого вуха. — Почати з поцілунків шиї… Опускатись все нижче і нижче, — його долоня торкнулась талії. — Аж поки ти не забудеш своє імʼя від того, що я з тобою робитиму.

Я аж затремтіла від цих його слів. Але все ж опам’яталась. 

 — Здається, наш час вийшов, — сказала захриплим голосом. — Потрібно нове завдання — для тебе. Чи запитання. 

— Завдання, — сказав Рома. — Натисни і зачитай.

Я натиснула на кнопку, і тут же на екрані телефону з’явилося нове завдання. 

— “Ви маєте зав’язати очі і з зав’язаними очима поцілуватися”, — прочитала я.  — О, в піжмурки ми ще не гралися! 

— Тут не треба нікого шукати, тільки цілуватися, — він знизав плечима. — От тільки чим мені очі завʼязати? — Рома став озиратися навколо. 

 — Можна шарфиком, — запропонувала я. 

— Думаєш, у мене є шарфики? — він вигнув брову. — У тебе в новому одязі нічого такого нема? Типу ременя на халат, не знаю. О, точно, — він поглянув на занавіски, навколо них дійсно були такі шовкові завʼязки, щоб тримати занавіски зібраними. — Оте згодиться. Завʼязуй. 

 — Добре, — я зняла одну зав’язку і зав’язала йому очі. — А мені теж зав’язувати? Щось я не зрозуміла з цих умов…

— Не знаю… Але прикольно з завʼязаними. Все якось не так. Спробуй. 

 — Ну о’кей, — я зав’язала собі очі, і тепер не бачила його, лише чула його голос, і це справді було незвично, але хвилююче. — Так, де ти, Ромео? Я тебе не бачу…

— Я тут, — він взяв мене за запʼясток і потягнув до себе. Я знову була в нього на колінах, його дихання торкалось шиї. — Бляха… 

Моє серце готове було вискочити з грудей, коли наші губи нарешті зустрілися… Раніше я кілька разів цілувалася з хлопцями, але жодного разу це й близько не було схоже на ті відчуття, які огронули мене зараз. Можливо через зав’язані очі все загострилося, а може всі ці завдання і жарти довели нас обох до того, що ми були на тій межі, коли найменший доторк чи якесь слово повністю відімкнуть всі гальма. Так буває, коли маленький камінець в горах своїм падінням викликає величезну лавину…