17. Юлія. "Мені нудно бути бранкою!"

Виходить, він врятував мені життя? Я розуміла, що потрібна була йому живою для якихось його цілей, але коли він пообіцяв відпустити мене, я подумала, що може, не такий він і придурок, цей Ромео. Хоча не факт, що він може просто прикидатися хорошим, щоб я не робила більше спроб утекти і не завдавала йому клопоту. В будь-якому разі я не маю повністю йому довіряти, треба бути насторожі…

 — Добре, — сказала я. — Почекаю, тільки не замикай мене в кімнаті. Я боюся замкненого простору. 

— Добре, не замикатиму, — кивнув Роман. — Тільки не втікай. Якщо ти втечеш і тебе хтось спіймає… Ти маєш розуміти, що не всі будуть з тобою поводитись так, як я.

 — Ти бісиш мене, — пробурмотіла я. 

— Це взаємно, — усміхнувся Роман. Його усмішка при цьому була такою мʼякою і теплою, ніби він погоджувався не з тим, що я його бішу, а з чимось зовсім іншим.

 — В тебе що, немає дівчини? — я поглянула йому в очі. — Не повірю…

— А що тут такого? Я не надто замислювався над стосунками, — він знизав плечима. — Для чоловіків це нормально. Ну, це не значить, що у мене не було сексу, — додав він одразу.

 — А я ще ні з ким не зустрічалась серйозно, — я знизала плечима. — З якимись простими хлопцями я не спілкувалася, лише з оточенням свого батька, а там мені ніхто не подобався…

— Якщо казати про "зустрічатись серйозно" ми тут з тобою на рівних. Тобто, я теж не зустрічався. Хіба що в універі. Моя дівчина була з іншого міста і вона деякий час не знала про те, хто мій батько. А вже коли дізналась, наші зустрічання припинились. В сенсі, вона мене кинула. 

 — Хм, я думала, взагалі, дізнавшись, що в тебе багатий і впливовий батько, вона б мусила триматися за тебе руками і ногами…

— Ну, її родичі не хотіли звʼязуватись з нашою родиною. Щось таке. Все ж, чутки всі чули. Про жорстокість мого батька, наприклад. Хоча не такий вже він і жорстокий, він доволі справедливий.

— Ну, я теж чула, що він жорстокий, — я усміхнулась.  — Але про мого батька говорять те ж саме, хоча він дуже добрий. Ну, до мене добрий… Готовий все віддати заради того, щоб мене повернути…

— Значить, я обрав правильну тактику, — Роман теж усміхнувся, але тепер якось сумно.

 — А що ти хочеш у нього попросити? — я зазирнула йому в очі. — Може, ми домовимось, ти мене відпустиш, а я поклопочуся, щоб ти отримав бажане…

— Те, що я хочу, може дати тільки мій батько. Не будемо про це зараз. Але я обіцяв тобі, що поверну тебе, значить, я це і зроблю.

В цю мить до нас зазирнули охоронці: 

— Чисто, шефе, можете виходити!... 

Чомусь мені стало навіть трохи сумно, що все так швидко закінчилось. 

 — Тоді підемо далі обідати? — я усміхнулась. 

— Так, ходімо, — відповів Роман. — Тепер, правда, все доведеться гріти заново…

***

Було незвично не сваритися з ним, ми ніби уклали перемир’я. Хтозна, правда, чи надовго нас вистачить. 

 — Мені нудно, може, ти даси мені мобільний чи комп’ютер, щоб почитати соцмережі? — запитала я його під час обіду. 

— Щоб ти звʼязалась з батьком? — Роман вигнув брову. 

 — Ну, я можу написати лише, що я жива й здорова, але не казати, де знаходжусь, — я розвела руками. 

— Я схожий на ідіота? — він ледь насупився. — Все ж, ти все одно поки що моя бранка, Джульєтто, не треба зовсім нахабніти. Яким бранкам дають мобільний? Де таке було? 

 — Мені нудно бути бранкою! — насупилась я. — І ходити в твоїй футболці, ще й не дуже чистій! Це принижує мою гідність!