16. Роман. У підвалі

Коли я побачив на ній мітку лазерного прицілу, тіло рухалося швидше, ніж я встиг подумати. Я мав захистити Джульєтту за будь-яку ціну. Я звалив її зі стільця. Але пострілу одразу не послідувало. Вони зрозуміли, що це не має сенсу? 

Серце билось, як скажене, коли я завалив її. Я встиг хіба що її голову притримати, щоб не забилась.

Охорона миттєво зʼявилась на кухні. Спочатку вони закрили вікна фіранками, а потім допомогли нам піти з кухні. 

— Вам варто посидіти в підвалі, там найбезпечніше! Там немає вікон і вхід туди лише один! — сказав головний охоронець, ведучи нас в напрямку сходів до підвалу.

— Добре, — я кивнув, притримуючи Джульєтту біля себе.

Вона вся тремтіла, здавалася дуже наляканою, так, що навіть зуби цокотіли.  

Нас завели до підвалу і закрили двері. Тут було прохолодно, але також тут був диван і плед. 

Я провів Джульєтту до дивану, всадив на нього і накрив пледом:

— Ти як? Дуже злякалась? 

 — Так, — прошепотіла вона. Її очі були повні сліз. 

Я сів поруч і обійняв її поверх пледу. Пригорнув до себе ніжно, але максимально близько.

— Все буде добре, ти в безпеці зараз, — прошепотів їй на вухо. — Я не дам нікому тебе образити. 

Вона поклала голову мені на плече і затихла, вже менше тремтіла. Потім прошепотіла:

 — Що це було?

Я не знав, чи варто казати їй про лазерну мітку. Але Джульєтта була не дурепою, вона і так зрозуміла, що щоб я її звалив треба було щоб щось сталося.

— Я дещо побачив, думав, що це може нам нашкодити. Пробач, якщо налякав.

 — Коли я була маленька, то сталося таке саме… — вона говорила дуже тихо. — Мене теж штовхнули і сказали ховатися…

— З тобою все буде добре, чуєш? — я обійняв її міцніше і торкнувся губами її маківки. Не знав, чи треба зараз розпитувати про те, що трапилось. — Якщо захочеш розповісти… Знаю, ти не дуже мені довіряєш і все таке, але…  Я завжди тебе вислухаю. 

 — Я заховалася в шафі, там було дуже темно і задушливо, — продовжувала шепотіти вона.  — І я так сиділа дуже довго, і мені було страшно, але я не ворушилася… Чула, як вони ходили  і шукали мене…

— Нам не доведеться сидіти тут дуже довго. Зараз мої люди закриють всі вікна в будинку, а потім вирушать у точку, з якої було зроблено постріл згідно з розрахунків. Але ворог, скоріш за все, вже втік, і навряд зараз знову стрілятиме. А навіть якщо і спробує, нічого не побачить, вікна будуть закриті. 

Джульєтта, здається, трохи розслабилася. Вона навіть спробувала засміятися:

 — Ти чув те звернення? По телевізору?

— Яке звернення? — здивувався я. — Не чув ще. А що там? 

— Тато, — вона зітхнула. — Я увімкнула і побачила його…

— І що він сказав? — запитав я. 

— Що той, хто мене поверне, може стати моїм нареченим… — пробурмотіла вона. — Дурня, правда?

— А що, тобі більше хочеться за того першого нареченого? — я усміхнувся. І чомусь представив це: я веду Джульєтту назад і потім одружуюся з нею. Це було б цікаво… Дуже. З Джульєттою я точно не засумував би. 

 — Мабуть, він подумав, що я втекла сама, — вона зітхнула. — З якимось чоловіком…

— Ну, по факту, ти дійсно втекла з чоловіком, — я кивнув. — Але ну… Знаєш, що ми зробимо? Коли я отримаю те, що хочу, я сам тебе поверну. І тобі не доведеться ні за кого виходити проти своєї волі. 

— Справді? — вона поглянула на мене. — А коли це буде?

— Не можу точно сказати, — я похитав головою. — Весь мій план зараз зазнає значних змін через те, що… — я обірвав себе напівслові. — Загалом, просто почекай, добре? В будь-якому разі, я тобі не нашкоджу...