14. Роман. "Ти ще сама благатимеш..."

Я хотів взяти її тут і зараз. Прямо на цьому ліжку, пофіг, що вона з родини наших кровних ворогів, пофіг на все. Я хотів зімʼяти ці губи, притиснути її тіло своїм, кусати її шию і зализувати укуси, аж поки вона не почне стогнати моє імʼя і благати не зупинятися. 

Я бачив, що Джульєтта і сама горіла піді мною. Вона хотіла цього не менше, ніж я. 

Коли я видихнув її імʼя їй в губи, подавшись вперед для поцілунку, вона нарешті здалась і розтулила губи, поглянувши на мене.

Знати, що вона ще не була ні з ким, було для мене чимось невимовно важливим. 

Аж раптом у двері постукали. 

 — Охорона сказала, що хвора тут! — почули ми чоловічий голос. — Це лікар! 

Я неохоче відсторонився. Штани виказували всі мої емоції красномовніше, ніж будь-що.

Я мигцем глянув на Джульєтту, яка якраз також поглянула на низ мого тулуба і почервоніла. 

— Ой, — вона схопилася за живіт, стараючись не дивитись на мене.  

Явно ж обманювала, хитра лисичка… Я зараз був на такому взводі, що просто капець.

— Заходьте, — сказав до дверей, прикриваючи штани витягнутою з них сорочкою. 

Лікар увійшов, привітався і підійшов до Джульєтти. 

— Розповідайте, що у вас болить? 

— Живіт, — вона була зовсім червона і розгубила всю свою зверхність. — Я думала, в мене апендицит…

— Зараз мені занесуть УЗД-апарат, а поки що давайте я так перевірю, де саме у вас болить, показуйте!

Вона тицьнула на низ живота:

 — Тут…

Він ще щось помацав, потім принесли той апарат. Він повозюкав ним по її животу і сказав:

— Ну, апендициту у вас немає. Все нормально. Живіт не гострий, мʼякий. 

 — А що це може бути? Може, мені потрібна госпіталізація? — запитала Джульєтта з надією. 

— Нічого серйозного я у вас не бачу, УЗД теж нічого не показало. Ну, пропишу вам пропити активоване вугілля, воно виведе токсин, можливо, ви чиомсь просто отруїлись. Нудоти не було? Або… Може, це вагітність. Я так розумію, ви з вашим хлопцем ведете активне статеве життя, — він підморгнув мені. — Може, у вас болить не живіт, а нижче і треба гінеколог?

 — Мені не треба гінеколог, — вона почервоніла ще сильніше.  — Це точно не вагітність, мабуть харчове отруєння…

— Добре, як скажете, — він усміхнувся. — Але слідкуйте за циклом. Я тоді піду…

Мені було кумедно спостерігати за Джульєттою зараз. Я відпустив лікаря і коли ми з нею лишились на самоті, то знову підійшов до ліжка і нахилився до неї:

— Бачиш, як ти зводиш мене з розуму? — я кивнув вниз, на свої штани, прикриті сорочкою. — Навіть приховати нормально не виходить… 

 — Всі ви, чоловіки, однакові… — тут же пирхнула вона.  — Навіть якщо дівчина помирає, у вас в голові тільки одне…

— Я впевнений, ти все це вигадала, ну, з помиранням, — хмикнув я. — От тільки навіщо? Хіба ти сама мене не хотіла зараз? Хоча ясно, що мені ти не зізнаєшся. Хоча б себе не обманюй, Джульєтто.

Вона закусила губу, і в її погляді я побачив боротьбу двох почуттів — здавалося — вона хотіла спопелити мене поглядом і водночас очікувала, що я поцілую її…

Але якби я зараз її поцілував, то вже не зміг би зупинитись. Я надто сильно хотів її. 

Мені було треба, щоб вона сама також визнала, що вона цього хоче.

Я подався ще нижче і майже торкнувся її губ, а потім прошепотів:

— Ти ще сама про це благатимеш, — після цього я ледь-ледь мазнув губами по її губах, ніби ненароком, і відсторонився.

Джульєтта  різко захитала головою з боку в бік:

 — Не дочекаєшся! Я скоріше зістрибну зі стіни і вб’юся, ніж ляжу з тобою в ліжко!  

— Не зарікайся, красуне, не зарікайся… — я усміхнувся і пішов до виходу з кімнати…