13. Юлія. Мій хитрий план

У мене був ще один план, і я вирішила ним скористатися, коли він сказав, що замкне мене в кімнаті. 

Я почекала трохи, а потім почала стукати в двері:

 — Романе, відчини! Мені погано! 

Для натуральності почала ще плакати, колись в універі я відвідувала театральний гурток, тож виходило дуже натурально. 

За кілька хвилин почула за дверима кроки. 

 — Мені треба до лікарні, — простогнала я. 

Роман відчинив двері і поглянув на мене стурбовано. Все ж, він був не такий вже залізний спадкоємець мафії, яким намагався здаватися, я одразу це зрозуміла. 

— Що сталося? 

 — Живіт дуже болить, він ще зранку трохи нив, але я подумала, що це ці дні починаються… — я сором’язливо відвела погляд. — А тепер він прямо дуже сильно болить, певно, в мене апендицит…

— Апендицит? — перепитав він. — Де болить, покажи? 

Я, теж пам’ятаючи заняття з медицини, тицьнула в місце внизу живота з правого боку. 

 — Тут, — жалібно простогнала, згинаючись і обхопивши живіт долонями. — Я помру, якщо не зробити операцію…

Він якось підозріло глянув на мене.

— Зараз, почекай, я подзвоню, лягай поки що на ліжко, — він кивнув на ліжко і дістав мобільний. Став шукати там якийсь номер, а потім приклав телефон до вуха і знову поглянув на мене.

Я лягла на ліжко, згорнулася клубочком і продовжила стогнати і плакати, була задоволена своєю акторською майстерністю. Здається, Ромео не сумнівався, що  мені дійсно погано. 

— Дівчина, двадцять два роки, підозра на апендицит, біль в животі. Приїхати за адресою, так, зараз продиктую, — сказав Ромео і продиктував свою адресу, я вперше почула її. — Так, чекаємо, — він відбив виклик і поглянув мені в очі. — Лікарі зараз приїдуть. Але це не звичайна швидка, а наші люди. 

“От чорт,” — лайнеулась я про себе, але не подала виду, що розчарована.

— Та ти не переживай, вони найкращі в місті, — одразу додав він. — Вони розберуться. 

 — Так, дякую, — простогнала я, продовжуючи триматися за живіт. — Ти врятував мені життя…

— Сильно погано? — він підійшов ближче і сів на ліжко біля мене, торкнувшись моєї долоні своєю. 

 — Так, — я схлипнула. — Болить живіт, і нудить. І, здається, в мене температура…

— Нудить? А ти часом не… тойво?... — раптом запитав він. — Не вагітна?

Я подивилася на нього зі здивуванням, ото дурне, з чого б мені бути вагітною… Але вирішила не виходити з ролі. 

 — Я ще ні з ким не займалася сексом, — простогнала я.  — І, мабуть, ніколи не займуся, бо помру від цього клятого апендициту…

Побачила, що від цих слів його очі відразу загорілися… ну, не від того, що я помру, звичайно, а від першої половини моєї фрази…

— Правда? — перепитав Роман. — Зовсім ні з ким? — він ледь облизнув губи, а його зіниці розширились так, що заповнили майже всю райдужку.

— Так,  бо я хотіла не розмінюватися на першого зустрічного, а дочекатися того чоловіка, про якого мріяла, — зітхнула я, кидаючи на нього довгий погляд. 

— І який він, твій чоловік мрії? — він подався ще трохи вперед, тепер наші подихи знову змішувались.

— Сильний, мужній, сексуальний… — прошепотіла я і ледь облизнула губи, на мить вийшовши з ролі помираючої. 

— Джульєтто… — видихнув він мені в губи і повільно подався вперед.

Я відчула, як моє серце забилося сильніше. Очі самі собою розплющилися, губи розтулилися…

І тут у двері постукали. 

 — Охорона сказала, що хвора тут! — почувся чоловічий голос. — Це лікар! 

Я ніби прокинулася від якогось гіпнозу, і знову схопилась за живіт. Може, вони мене повезуть до якооїсь клініки, а там я зможу втекти?...