7. Юлія. "Мені байдуже"

Коли його охоронці зачинили мене у вбиральні, я відчувала себе приниженою. Нічого гіршого він не міг придумати, знаючи. хто я така. 

Я сиділа і ковтала злі сльози, було дуже шкода, а ще більше я була розлючена на цього самовпевненого дурня. Якби він зараз опинився тут, я б розірвала його голими руками, задушила б його, роздряпала б до крові його красиву пику! 

Вдосталь напридумувавши, що б я зробила зі своїм ворогом, я відчула сильну втому. Очі самі заплющувались, я кинула на підлогу кілька рушників і лягла на них. Подумала, що подрімаю всього кілька хвилин, а потім придумаю, як мені звідси вибратись. Певно, батько вже підняв усіх своїх людей на ноги, вони неодмінно мене відшукають… Ця думка трохи втішила, і я незчулася, як заснула. 

Мені наснилося, що я вдома, лежу на своєму ліжку, а поряд муркоче мій кіт Томас. Разом з тим я пам’ятала всі події сьогоднішнього дня, вони ніби зберігалися на задньому фоні цього затишного сну. Але, раз я вже вдома, то, значить, татко визволив мене і покарав того негідника. Мабуть, той зараз десь у підвалі благає про пощаду…

Томас почав тертися об мене і лизати мені руки, я здивувалася, адже зазвичай він цього не робив. Може, він захворів? 

Раптом затишна домашня картинка ніби почала розпадатися. і з-під неї проступила зовсім інша кімната, і перший, кого я побачила, був той придурок Ромео. Він переніс мене у спальню, і, як мені здалося, збирався роздягнути, щоб скористатися тим, що я сплю. 

Ще й почав щось бурмотіти, що не хоче мені шкодити… Він уже мені нашкодив, куди ще більше? 

Тоді я й вигукнула спересердя, що ненавиджу його і що він мій ворог, і це ніколи не зміниться. 

Він зітхнув і встав з ліжка. 

— Добре, ворог, так ворог, — він кивнув і пішов до дверей. 

Тут я раптом відчула сильний голод, такий, що аж у животі заболіло. Мені потрібні сили, щоб боротися — сказала я собі. Якщо я не буду їсти, то швидко стану слабкою, і тоді він мене переможе. 

 — Я хочу їсти, — сказала я йому вслід.  Очікувала, що він зараз відповість щось типу, що я погано поводилась, тож нічого не отримаю. 

Він озирнувся до мене:

— Тоді вставай, підемо на кухню.

Я мовчки підвелася з ліжка. Вирішила, що не буду з ним говорити. Але я маю звідси вибратися, а для цього мені треба підкріпити свої сили. 

Він вийшов в коридор і почав спускатися вниз на перший поверх, а я йшла за ним і уявляла, що було б, якби я його зараз штовхнула, як би він покотився донизу. Ці думки мене трохи підбадьорили. 

Ромео ж навіть не озирнувся на мене, якась дивна необачність з його боку, ну такий вже він, видно, тупий вдався у батьків, що вже поробиш…

Ми увійшли на кухню, він увімкнув світло і мовчки став діставати з холодильника їжу. Поставив усе це на стіл переді мною. 

 — А розігріти? — запитала я. 

— Руки є — сама грій, — він знизав плечима і пішов до чайника, увімкнув його і став готувати все для чаю.

Мені так хотілося їсти, що я вирішила, що й холодне буде смакувати непогано. Дістала з шафки тарілку і виделку, сіла за стіл і, наклавши їжі на тарілку, почала їсти. 

Він якраз зробив чай і теж сів за стіл навпроти мене. 

 — Ти вже моєму татові подзвонив?  — запитала, трохи втамувавши голод. 

 — А чому я мав йому дзвонити? — відповів він запитанням на запитання. 

 — Ну, викуп попросити, що ти там хотів… Блін, він хвилюється за мене, ти що, не розумієш? Хоч би сказав йому, що я жива! — мені на очі навернулися сльози, так мені стало шкода тата. 

 — Ну ти ж сама звеліла мені не прикидатися добрим, — він відпив ковток чаю. — Якщо чесно, мені байдуже, хвилюється твій батько чи ні…

Мене аж затрясло від злості на нього. Не довго думаючи, я схопила скляну цукорницю, що стояла на столі, і запустила нею йому в голову…