6. Роман. "Ти мій ворог"

— Бляха! — вигукнув я. — Ненормальна! Я замкну тебе в кімнаті! А ще краще — посаджу на ланцюг, як собаку! Побачимо, як тоді ти будеш поводитись! Схопіть її! — скомандував своїм людям. 

Один з охоронців торкнувся запʼястка Джульєтти, але вона почала вириватись. Він стис запʼясток сильніше, так, щоб вона не могла смикатись. Я помітив, як їй на очі навертаються злі сльози. 

Але вона сама мене довела… 

— Замкни її у вбиральні при її кімнаті, хай посидить там трохи, — сказав охоронцю. — Так, замку зовнішнього там як такого нема, але заблокуй двері зі сторони кімнати і вона не вийде. А вікон там нема, тож і вилізти не зможе. 

 — Я скажу своєму татові, і тобі не жити! — пообіцяла Джульєтта. 

— Ми могли нормально співпрацювати, але ти сама відмовилась, — я знизав плечима. — Заберіть її. 

Охоронці повели її в будинок, вона перестала вириватися, йшла з гордо піднятою головою і не дивилася в мій бік. 

Я також пішов до будинку. Вечеря вже захолола. 

Довелось заново гріти пасту, ну, свою порцію. Джульєтта сьогодні вечерю не заслужила.

Коли я сів за стіл і почав їсти, мене трохи попустило і я почав розслаблятися. Подумати тільки, яке нахабне дівчисько, таке вчудити…

Після вечері я пішов поплавати в басейні, хотілось трохи розслабитись. Але розслаблення так і не приходило, хоча вже й минуло декілька годин з моменту, як її замкнули.  

У мене не було настрою, щоб зараз продовжувати втілювати свій план. Та і хай поки її батько похвилюється побільше, тоді він охочіше піде на співпрацю. 

І все ж, коли на дворі вже була практично ніч, коли я йшов до своєї кімнати, я не зміг пройти повз її спальню.

Тихо відкрив двері і пройшов до дверей у вбиральню, які були закриті шафою. 

Тут було тихо, зовсім тихо. Аж раптом я почув, як забуркотів її живіт. 

І все ж мені стало її шкода. Яка б дурепа вона не була, вона все одно була дівчиною. 

Я зітхнув і відсунув шафу, а потім і двері до вбиральні відчинив. Побачив Джульєтту, яка лежала на підлозі, згорнувшись клубочком і підклавши руку під голову, і міцно спала на купі рушників.

На її запʼястках я побачив синці. Певно, від рук охоронця. Наскільки ж ніжна її шкіра, що навіть подібне залишило синці?

Я присів навпочіпки біля неї і підхопив її на руки. Джульєтта все ще ніяк не реагувала. Певно, для неї за цю добу було надто багато стресу і вона просто вирубилась.

Я поклав її на ліжко і присів поруч.

Торкнувся кінчиками пальців запʼястка з синцями. Я не хотів, щоб так трапилось. Чомусь почувався винним перед нею, хоча я ж особисто нічого не зробив. Я був гостинним, вона все могла мати, жити нормально, поки я не розберусь з тим, як її використати найвигідніше. 

Взяв її за запʼясток і провів великим пальцем по ніжному місцю біля вен, там, де був найбільший синець. Ніби зачарований, подався вперед і торкнувся там же вже губами. Чомусь це дуже схвилювало мене. 

Перший дотик був майже невагомим, але серце забилось, як скажене. 

Вона була солодка на смак. Не примітивно солодка, в ній було багато відтінків смаку, але головною нотою все ж була солодкість.

Коли я поцілував її трохи сильніше, вона поворухнулась і я одразу ж відсторонився, ніби нічого і не відбувалося. 

Джульєтта розплющила очі і наші погляди зустрілися. 

Вона одразу різко сіла і обхопила себе руками, спідлоба дивлячись на мене.  

— Не втікай більше, добре? Я не хочу тобі шкодити. 

 — Я ненавиджу тебе, — прошепотіла вона. — Чуєш, ти, Ромео? Не треба прикидатися добрим, я все одно тобі не повірю! Ти мій ворог, і це ніколи не зміниться!