5. Юлія. Невдала втеча

Мені здалося, що я цілком приспала його пильність. Придурок поплив, коли розстібнув на мені сукню. Подумав, мабуть, що я вже готова опинитися в його ліжку. Ага, розмріявся!  Навіть двері не замкнув за собою…

Я швидко перевдягнулася в футболку і штани, які були великі, але, на щастя, там був шнурок, який я затягнула на талії, тож вони не зваляться з мене в найбільш важливий момент. 

Вхідні двері теж були незамкнені, таки удача сьогодні була на моєму боці. І тільки я про це подумала, як звідкись вискочив клятий пес і почав гавкати на мене. 

Я бачила, що собака не завдасть мені шкоди, і не боялася його, але на цей гавкіт зараз всі позбігаються, треба терміново брати ноги в руки! Вхопилася за гілки дикого винограду, який ріс біля паркану, і так вилізла нагору. Але  саме цієї миті з’явилися охоронці. А потім і сам  горе-викрадач вискочив на ганок. Я дивилася вниз, але на тому боці несподівано паркан виявився вищим, і біля нього не росло ніяких дерев чи кущів. Внизу асфальт. От засада, якщо я звідси стрибну, то існує великий ризик переламати собі руки-ноги, а то й голову розбити. Це якось в мої плани не входило. 

— Не підходьте, бо я стрибну вниз! — гукнула я, подумавши, що їм теж невигідно, щоб я вбилася тут, на їхній території. Будуть мати великі проблеми, хоча вони вже й так їх мають…

— Джеку, назад! — гукнув собаці мій викрадач, а потім поглянув на мене. — Якщо не хочеш постраждати, краще давай я допоможу тобі. 

 — Мені треба додому! — вперто сказала я. — Якщо ти пообіцяєш, що відвезеш мене до моїх батьків, я злізу. 

— Я вже казав тобі. Я тобі нічого поганого не зроблю і до батьків ти повернешся. Але коли вони зроблять те, що треба мені. Думаєш, ти втечеш від охорони? — він ледь насупився. — Тебе вже практично зловили. Я можу сказати їм стягнути тебе з паркану, але я хороший хазяїн, не роблю цього. Не випробовуй моє терпіння.

Я вхопилася за гілки і стала спускатися. Вирішила, що придумаю щось інше, може, з будинку буде виїздити якась машина, а я сховаюся в багажнику, або ще щось придумаю. Поки що мені не пощастило, але це не значить. що я програла. 

За пару хвилин я вже майже досягла землі, але тут гілка під моєю рукою зламалася, я не втримала рівновагу і була б впала, якби не викрадач. Він примудрився зловити мене прямо собі на руки. 

— Обережно, Джульєтто, — його голос прозвучав прямо біля мого вуха. Його руки торкались мене, а ще я відчувала тепло його тіла, бо і він, і я, були холодно вдягнені, як на кінець лютого. 

 — Не називай мене так, — буркнула я. — Теж мені Ромео знайшовся! 

Швидко вивільнилася з його обіймів і поправила спортивки, ото було б прикро, якби вони зараз з мене злетіли.

— Але я дійсно Роман, — кивнув він, усміхаючись. — Тож цілком прокачу за Ромео, хіба ні? І родини в нас ворогуючі.

На мить я навіть забула, що він мене викрав і щось вимагає від мого батька. 

 — Реально Роман? Нічого собі, оце так збіг, — хмикнула я. — І все одно, мене Джульєттою дозволено називати лише татові. Для всіх інших я Юлія. Можна Юлія Тимофіївна. 

— Хмм, — він ледь схилив голову на бік і зробив крок до мене, потім торкнувся кінчиками пальців пасма мого волосся. — Ні, — прошепотів знову на вухо. — Джульєтта мені більше подобається.

— Ти сказав, що наші родини ворогують, — я ляснула його по руці, щоб не торкався мене більше. — А яке твоє прізвище?

— Тебе настільки не вводили в курс справи щодо всього, що відбувається? Ти навіть прізвище найбільшого конкурента батька не знаєш? Роман Скельський, — сказав він, дивлячись прямо мені в очі. — Твій Ромео на найближчий час. 

— Твій батько зовсім не конкурент моєму, — я насупилась. — Мій набагато крутіший!

— Мрій, Джульєтто, — здається, він спеціально знов і знов називав мене так, бо знав, що мені це не подобається. — Дівчата люблять мріяти… І їм це пробачають. На що ще ви здатні, окрім цього?

 — Тобі краще не знати, на що я здатна, коли розгнівана! — заявила я зненацька сильно наступила йому на ногу.   — На називай мене Джульєттою, придурку!