4. Роман. Ніколи не варто розслаблятися

Я збирався налякати її. Хотів, щоб вона злякалась, поговорила з татком і той відписав на мене все, що треба.

Але коли затис її між стіною і собою…

Бляха, я не міг думати ні про що, окрім її природньо рожевих пухких губ. Все моє єство зосередилось на них, я навіть не розумів, як міг ще щось говорити, коли прошепотів їй ті слова про те, що вона нікому не була б потрібна, якби не батько.

Але це теж було моєю помилкою. Бо щойно я нахилився, в ніздрі ще сильніше вдарив її аромат. Вона пахла трояндами і чимось ще, що я зараз не міг розпізнати. Подумав, що може, якби я торкнувся губами її шиї, то зміг би сказати точно, що це.

— Ти мене вб’єш? — прошепотіла вона. Була дуже бліда, майже така, як її біла сукня. 

Це трохи витверезило мене, тож я все ж трохи відсторонився, але руку не прибрав і погляд не відвів:

— Ні, — я похитав головою. — Я ніяк тобі не нашкоджу. Якщо будеш робити те, що скажу, — останню фразу довелось додати, бо перша злетіла з вуст спонтанно, і мені не подобалось, як вона прозвучала. Надто мʼяко і щиро. 

— Отже, ти все ж хочеш отримати викуп? — вона трохи розслабилась.  — Мій батько заплатить стільки, скільки ти скажеш.

— Гроші — не те, що мене цікавить, — я знизав плечима. — Але так, він зробить те, що мені треба, і тоді все вирішиться. Тільки поводься добре, і все пройде, як треба. Зараз принесу тобі вечерю. 

 — А можна мені ще якийсь одяг? — запитала вона. — Ця сукня до біса незручна, в ній навіть дихати важко!

Я оглянув її в цій сукні. Хотілось би зняти її і подивитися, яка вона без неї. Здається, я навіть трохи завис на вирізі, бо вона перепитала:

— То можна?

— Добре, — я кивнув. — Але жіночого одягу в мене немає. Зараз щось придумаю.

Я вийшов з кімнати і замкнув її. Потім пішов до себе, зазирнув в шафу. Одяг був попрасований і рівно розвішений. І тільки одна довга домашня футболка, та, яку я зняв зранку, вже була раз ношена.

Я мав би дати їй неношену, але взяв цю. До пари підібрав спортивки, ці вже були неношені. 

Повернувся до її кімнати і побачив, що вона стоїть перед дзеркалом і намагається розстібнути блискавку на спині. Почувши мої кроки, вона озирнулася:

 — Можеш допомогти, щось заїло?

 Бляха, ото вона дає… Я тут мало не слиною давлюсь, а вона таке пропонує…

Я сковтнув слину і кивнув. Підійшов до неї, кинув футболку і штани на ліжко і тепер вже мав вільні руки.

Торкнувся долонею собачки на блискавці і ледь притис її, щоб розблокувати. Знову відчув її аромат і я подумав, що хочу відчути, як він змішається з моїм власним, коли вона вдягне мою футболку. 

Блискавка піддалась, і мені відкрилася її спина. Вона була без ліфу, я цього не очікував. 

А ще, коли я дотягнув блискавку до самого низу, то побачив біле мереживо, якого якраз торкнувся пальцями.

Вона зробила крок від мене і повернулася обличчям. 

 — Дякую, — сказала, мило усміхаючись. — То я можу взяти ці речі? — вказала на футболку і штани на ліжку. 

— Так, можеш взяти, — сказав я максимально нейтрально. А уява вже малювала, як наші запахи змішаються на ній. — І тоді можна буде поїсти. Якщо голодна. 

 — Авжеж, — сказала вона. — З задоволенням поїм. 

Схопила одяг і зачинилася з ним у ванній. 

Ну і добре… Треба вшиватися звідси, досить вирячатися.

Я вийшов з кімнати і навіть не замкнув за собою двері. Ну, вона ніби змирилась з тим, що деякий час їй доведеться побути тут. 

Я спустився вниз і дістав з холодильника вже готову пасту з морепродуктами і салат, які мені зробила домробітниця.

Поставив пасту до мікрохвильовки, виставив на стіл салат, дістав тарілки і прибори.

Аж раптом почув гавкіт Джека з вулиці. Визирнув у вікно і помітив також і двох охоронців, які бігли до паркану. А на паркані сиділа… Моя Джульєтта.