3. Юлія. "Квиток до спадку"

Ми вийшли з торгівельного центру в тісний дворик, заставлений сміттєвими контейнерами і якимись коробками. 

— А що трапилося? — запитала я. Стояти у одній легкій весільній сукні надворі ранньої весни було некомфортно. 

Охоронець повернувся до мене. Тепер, при денному світлі я його краще роздивилася. Він був високий, спортивної статури, з правильними рисами обличчя, на його зап’ястку я побачила дорогий годинник, що зовсім не пасував до форми охоронця. Тут мені в голову закрався якийсь сумнів, але я не встигла навіть рота розкрити.

— Трапилась ти і твоя родина, як мій квиток до спадку, — сказав він, схопивши мене за руки однією рукою, а другою прикладаючи до рота якусь ганчірку, яку він витягнув з кишені. 

Я спробувала вирватися, захотіла крикнути, та перед очима все потемніло… Ще за мить моя свідомість вимкнулась…

***

Коли я прийшла до тями, побачила, що лежу на ліжку в якійсь незнайомій кімнаті, обставленій дорого і зі смаком. 

“Мене викрали, — подумала я.  — Ото Дмитру перепаде…”

Чому я в цю мить переживала за свого охоронця, а не за себе? Хтозна, голова ще була ніби в тумані після тієї речовини, якою мене приспав викрадач. Дуже хотілося пити, але в кімнаті не було води. 

Я обережно звісила ноги з ліжка, бо в голові все ще паморочилося. Весільна сукня так і була на мені. Я підійшла до дверей і спробувала відчинити їх, але вони не піддавалися. Тоді я почала стукати в них кулаками:

— Відпусти мене негайно!  Ти знаєш, придурку, чия я донька? — голосно крикнула я.  — Якщо не відпустиш — можеш замовляти собі похорони! 

Але за дверима не було чутно жодного звуку. Я ще трохи постукала в двері руками і ногами, а потім втомилася і сіла прямо на підлогу біля дверей. Стала думати, що мені робити. На вікнах тут були грати, я побачила ще одні двері і штовхнула їх, але там була ванна кімната. Єдиний вихід з кімнати — це були ці замкнені двері. Мене знову охопила паніка, як тоді, в примірювальній. Стеля ніби стала опускатися, загрожуючи впасти мені на голову, стіни ставали все ближче… Я розуміла, що це всього лиш гра моєї уяви, клята клаустрофобія, але не могла нічого з цим зробити…

— Мені погано! — гукнула я, вже ні на що не сподіваючись. — Я боюся замкненого простору! Я тут помру! 

Буквально за мить після цього мого вигуку двері все ж відчинилися. І я побачила свого викрадача.

Він був в одному рушнику, обмотаному навколо стегон, волосся ще вологе — мабуть щойно приймав душ. Мій погляд мимоволі затримався на його м’язистому торсі. 

— Ти чого розкричалась? — він провів долонею по мокрому волоссю. — Певно, я був з тобою надто мʼяким.

 — Судячи з того, як ти живеш, — я обвела рукою кімнату, — тобі не надто потрібен викуп за мене. Нащо ти мене викрав? Може, ти маніяк?

— А що, не видно? — він вигнув брову і пішов прямо в мій бік.

— Не підходь! — я відскочила від дверей, впершися спиною в протилежну стіну.  — Я так просто тобі не дамся! 

— І що ж ти зробиш, Джульєтто? — хмикнув він, підходячи максимально близько. Він обпер руку на стіну так, щоб відрізати мені шлях відходу. З іншого боку також була стіна, я була в куті. В пастці.

Я спробувала вдарити його коліном, цілячи між ніг, але він трохи підняв свою ногу так, щоб заблокувати мій удар. 

— Щось слабенько, як для доньки мафіозі, — він похитав головою. 

 — Звідки ти знаєш, хто я така? — насторожилась я. Цей тип все більше мені не подобався, хоча, може, якби ми зустрілися в інших обставинах, я б і помилувалася його зовнішністю. Але зараз він викликав у мене лише злість, ще й те, що він назвав мене “Джульєттою”, як батько, дратувало ще більше. 

Він нахилився до мого вуха і у мене по шкірі пішли мурахи від того, що я відчула його дихання на шкірі.

— Думаєш, комусь ти була б потрібна, якби ти не була його донькою? — прошепотів він мені на вухо.

Тепер мені стало по-справжньому страшно…