1. Юлія. Принцеса мафії

Я вважала ці договірні шлюби пережитком минулого. Ну реально, ми живемо у двадцять першому столітті, а не в середні віки. То чому я маю виходити заміж за якогось малознайомого типа, хай у нього і купа грошей і  він у всьому позитивний — молодий, симпатичний, без шкідливих звичок… і страшенно нудний!

— Так би й сказав, що це тобі він потрібен, а не мені! — заявила я батькові у той день, коли до весілля залишався тиждень і я їхала на останню примірку весільної сукні. — Навіщо розказувати мені побрехеньки про те, як цей Вадим у мене закоханий, і які ми будемо щасливі разом? Може, я взагалі не збираюся виходити заміж і народжувати спадкоємців, це не моє! 

— Повір, доню, закоханий чоловік — запорука щастя для жінки. Ти просто ще цього не розумієш. Але вік в тебе вже такий, тобі вже двадцять два, скоро двадцять три. Сама ти собі нікого не знайшла, та і знаючи твій характер… Тобі треба спокійний, розважливий чоловік, який точно тебе не образить і буде робити для тебе все, що тобі треба. А Вадим якраз такий. Віддати тебе за аби кого я просто не зможу. 

— Він потрібен тобі для бізнес-оборудок, то може, ти просто всинови його? А мене можеш викреслити з заповіту, я не ображуся! Піду працювати, і житиму таким життям, яке мені самій подобається!

— Моя спадкоємиця не буде працювати аби-ким, — насупився батько. — Не переживай ти так за Вадима. Він тебе і пальцем не торкнеться, поки ти сама цього не захочеш. Я його попередив про все. Він буде дуже слухняним. Так ми зможемо керувати і їхньою родиною, а вони треті за розміром впливу в країні. 

 — То це що, буде фіктивний шлюб? — запитала я.  — І я зможу жити так, як мені захочеться?

— В принципі, щось типу того. Але я все ж сподіваюсь, що ти його покохаєш. Він гідний чоловік. В цій країні мало чоловіків, гідних тебе, сонечко. 

“Може, мені вдасться якось з ним домовитись, — подумала я. — Якщо не буде обмежувати мою свободу, то хай і сам робить що хоче…”

 — Ну добре, тату, — я зітхнула. — Якщо це для тебе так важливо, то я вийду за Вадима, але попередь його — якщо він не буде мене слухати, я одразу ж подам на розлучення! 

— Моя принцеса, — він обійняв мене. — Знаєш, ти не кажи братові, але я завжди трохи шкодував, що ти не народилась хлопцем. З тебе б вийшов справжній бос мафії, — батько усміхнувся. — Твій брат має занадто слабкий характер для цього.

— Я б теж не проти була народитися хлопцем, — сказала я. — Тоді значно менше проблем було б у житті. Але вже що є, те є… Доведеться Артему віддуватися за мене…А я буду бізнесом займатися…

— Ми все відіжмемо під себе, — сказав тато. — І саме ти зробиш головний хід. Потім, якщо ти раптом закохаєшся в іншого, то розлучишся. Але до того ми відіжмемо все у твого нареченого...

***

Тато вимагав, щоб я всюди їздила з охороною, це було не дуже зручно, особливо якщо я вибиралася гуляти з друзями… От і зараз, коли ми під’їхали до торгівельного центру, я сказала охоронцю Дмитру:

— Почекаєш мене біля входу в магазин, бо всередині, коли я буду міряти сукню, всі будуть приймати тебе за мого нареченого…

— Добре, але нікуди не йдіть. Я памʼятаю, як минулого разу ви мене провели і втекли, — він ледь насупився. 

 — Ще від тебе мені нотацій не вистачало, — пирхнула я. — Гаразд, стій тут, я нікуди не подінусь, обіцяю. 

Минулого разу я ходила на побачення, тому і втекла від Дмитра через чорний хід, не хотіла, щоб він стовбичив неподалік і потім доклав батьку, з ким я зустрічалася… Правда, з того побачення нічого не вийшло, ми не стали більше зустрічатися. Я взагалі з усіх хлопців, які упадали за мною (а їх було немало) не зустріла ще такого, побачивши якого, зрозуміла, що це і є чоловік моєї мрії. У кожного були свої недоліки, а я хотіла зустріти свій ідеал… Ну, буду шукати далі, і обручка на пальці мені не завадить…

Коли продавчині винесла мені сукню, яку кравчиня ідеально підігнала по моїй фігурі, я зайшла в кабінку для примірювання і швидко перевдягнулась. Сукня була дуже красива, вона згори щільно облягала фігуру, а внизу спадала м’якими складками, а ще вона була оздоблена ручною вишивкою і  справжніми перлинами і коштувала немалі гроші. Але мій тато хотів для мене всього ексклюзивного і найдорожчого. 

Ще раз покрутившись перед дзеркалом і залишившись задоволеною побаченим, я вже збиралася вийтии з кабінки, як раптом світло мигнуло і згасло, в кабінці не було вікон, тож одразу стало темно хоч в око стрель. В мене почалася паніка, через певні причини я боялася темряви і замкненого простору, і хоч подумки й говорила собі, що нічого страшного не сталося, треба заспокоїтись… та клята дверна ручка заклинила, я смикала її знову і знову і відчувала, що вже починаю задихатися, тугий корсет сукні ще більше затруднював моє дихання, і я подумала, що зараз впаду на землю і помру…

Але тут двері відчинилися… У магазині було напівтемно, але все ж трохи видніше, ніж в кабінці. І я роздивилася, що переді мною стояв якийсь чоловік, я спершу подумала, що це Дмитро, зріст і колір волосся був такий же, але обличчя зовсім інше… 

  — Що за дурня!  — вигукнула я. — Чому вимкнули світло?!

— Схоже, сталась ЧП, я маю вивести вас звідси заради вашої безпеки, ходімо швидше!...

 Я ще не зовсім відійшла від шоку, який охопив мене у темній кабінці, тому не стала сперечатися і слухняно пішла за ним через якісь інші двері, не ті, за якими на мене чекав Дмитро. Подумала, що це охоронець торгівельного центру, він і вдягнений був в уніформу. Тоді я ще не розуміла, що трапиться зі мною далі…