Новий друг

Розділ 9

(Новий друг)

                На ранок ми прокинулись всі разом, практично мовчи сіли за стіл та смачно снідали. Нас дуже турбувало питання важеля та цього проходу вниз, та і поведінка Деймона сильно змінилась, мені аж ніяково стало. Чак як завжди вів себе як відморожений, але його бинти почали гнити, чи може це означати, що він помирає? «Та ні, що за маячня, подумала я про себе та продовжила сніданок». На сніданок в нас були смачні млинці, які навчила мене пекти бабуся. Ніа, яка намазала на них джем із шоколадом почала піднімати їх в повітря та уявляти, що це повітряний флот. Вона буває так схожа на маленьку дитинку, та думаю це особливість цієї раси- вміти бути різними. Зараз на дворі зима, холодно, взагалі у нормальної людини не має бути ніякого бажання кудись йти, особливо якщо це канікули, але мені сьогодні чомусь захотілось поїхати в центр міста. Не знаю, що я буду там робити, але я скучила за цим хаосом, періодично навіть приємними вихлопними газами машин, а навіть буває за набитими людьми автобусами. Не бачу тут нічого радісного, однак це чомусь навіює мені спогади про майже щоденні поїздки до школи чи магазин. Практично всі ці півроку що Деймон і Чак були там, я жила в будинку бабусі і чекала їхнього повернення. Я не знаю, чи знайоме вам відчуття вічного очікування, що дорогі вам люди можуть не повернутись? «А що, якби вони не повернулись, що якби я залишилась одна знову, а чари що наклали на моїх батьків досі не заняті Деймоном, що якби я зараз сиділа та їла ці млинці зовсім одна, без друзів та родичів?»- подібні думки переслідували мене весь сніданок, а на очах ледь не навернулись сльози, добре що це помітили інші. Звісно ми після смачних млинців захотіли випити чаю, однак не простого чаю, а той що приготувала моя бабуся. Знаючи, що вона була архангелом мені тепер важко зрозуміти простий цей чай чи якийсь магічний. Так чи інакше, він був дуже смачним, настільки, що я аж поринула у вирій ейфорії смаків та думок. Смачно, солодко і одночасно кисло, відчувається нотка гіркоти яка в кінці віддає присмаком меду, а квітка яка заварена в чайнику дала запах подібний повітрю в Едемському саду. Я на хвильку навіть забула про свою ціль поїхати до міста, але недовго це тривало. Я встигла помітити вирази обличчя своїх духів, вони всі заплющили очі та ніби передавали свої слова телепатією один одному. «Ах, як приємно бачити, що ми всі вміємо насолоджуватись цим чаєм та цим відпочинком, я дуже рада цьому»- думаю я про себе. Я повільно встала та рушила до коридору щоб вдягнути куртку. На вулиці сьогодні неймовірно холодно, тому крім куртки та кофтини тут не обійтись. Я вийшла до цієї дірки та перших трьох сходинок які замело снігом. Якщо довго дивитись в цю дірку, то можна не тільки побачити дивні цятки у вигляді очей, але й почути якийсь шум який нагадує голоси. Таке враження ніби ти поринув у сон і чим довше ти це слухаєш,  тим в міцніший сон ти впадаєш. Добре, що я можу себе контролювати, тому не дала своєму тілу впасти в бездонний океан мрій та снів. Я стояла ще близько десяти хвилин і потім тільки вже рушила до центру міста. Поки я знімала свою куртку щоб вдягнути інший одяг як помітила, що ті двоє досі так і сидять. Заплющивши очі вони сиділи в одній позі із чашкою чаю. І потім до мене дійшло, що вони всі сплять. «А ну, бігом прокинулись!»- волаю я на них, бо мене це розізлило, і доволі сильно. Вони ліниво кивнули головою та пішли по кімнатах, а, а що я, я пішла перевдягатись для подорожі до центру міста. Я вдягнула: підштаники, футболку, кофтину, та шарф. Звісно зверху ще куртку та чоботи, бо снігу на дворі чимало. Засунувши навушники в вуха я поплентала до автобусної зупинки. «Та де ж це хуйло вештається»- психую я в себе в голові, бо на такому морозі чекати автобус так собі задоволення. Та тільки варто було мені відійти в бік як приїжджає автобус і я як в попу вжалена біжу до нього, однак ця скотина не почекала та поїхала без мене. Я почала проклинати це6й день ще більше. Ще півгодини і я нарешті сіла в цей тупий автобус. Принаймні в мене було дике бажання сісти, але життя вирішило дати мені пендель і тепер майже всю дорогу я маю стояти через те, що всі місця зайняли інші люди. Я звісно не бажаю нікому зла, однак скоро я починаю розуміти чому багато людей стають вбивцями. Можливо вони вбивали людей, які стояли довго перед ними в черзі, чи сиділи всю дорогу в автобусі, чи забрали останній смаколик в магазині який з’їсти хотів саме ти, тому якщо вони вбивали цих людей то я їм допомогла. «Так, стоп! Що це я таке розказую»- прийшла до тями я та продовжила слухати музику. Я звісно люблю важку музику, однак сьогодні в мене був настрій дуже схожий на депресію, а тому музику я буду слухати відповідну. Депресивно самогубний блек метал- це жанр музики який буквально насичений криками болі від втрати чи чогось ще, це жанр для тих, хто знається на музиці. Я зазвичай життєрадісна, та коли ти бачиш Урака який летить паралельно автобусу, а потім вмирає- взагалі немає ніякого бажання радіти. Я не знаю чи бачать цих створінь ці інші люди, але навіть якщо бачать то зараз мені глибоко на це насрати. Виглядаючи у вікно я бачила як сніг буквально літає від зіткнень із автобусом. Мене це не дуже радувало, однак це особливість цієї пори року: вона добра коли ти лежиш дома під ковдрою та п’єш какао та коли ти вимушений кудись йти в холодну та противну погоду. Я вийшла із автобуса та рушила до гіпермаркету. Навколо була грязюка, купа снігу, калюжі та неймовірна кількість машин. Через хвилину я вже не мала того запалу, щоб кудись-бо йти, але якщо я ж вже в центрі, то я маю йти до кінця. Я стояла коло дороги, а на протилежному боці був гіпермаркет в який я піду, але от дилема, підземний перехід ремонтують, а пішохідний замело снігом і тепер я не знаю де він. Мають стояти великі знаки, що тут є перехід, але чомусь їх немає, але я точно пам’ятаю що він там був. Я метушилась по вулиці хвилин двадцять , поки до мене не доперло, що існують в надземні переходи. Я вдарила себе по голові та пішла на протилежний бік. Коли я зайшла до магазину, то зрозуміла, що хочу купити все що бачу, однак мій бюджет був дуже малий щоб купити все. Тому я зайшла в продуктовий відділ щоб щось собі вибрати, але що саме я не знаю. Пройшла повз макаронні вироби, повз м’ясні, сири та зупинилась на солодкому. Я ніби потрапила в Рай, і якщо я туди попаду то він має бути саме таким. Мені конче хотілось печива та какао, тому я зразу почала шукати їх. Та чомусь ніяк не могла знайти його. Я трохи засмутилась, але не втратила надії та вирішила спитати у когось. Я оглянулась навколо та побачила дівчину із довгим  та синім волоссям. Воно було таким красивим, що я ж забула що я хотіла, але вчасно отямилась. Підійшовши до неї я спитала де какао, на що вона люб’язно підказала мені, а потім мовила до мене: