Гуртом і батька легше бити!

Мене таки зловили. Вітри штовхнули мене просто в надійні, ніжні і сильні руки. Руки Смарагда. Ці руки обережно передали мене в інші – в чіпкі й кістляві. В руки Тетрани Рілф.

- Подбайте про неї, - коротко сказав Смарагд і пішов.

- Ні, - ледь чутно сказала я. – Ні, не йди!

- У тебе голос, як у кицьки. Він тебе однаково не почує, - різко, як завше відрізала кураторка. Але її очі не брехали – Тетрана Рілф плакала, дивлячись на свою безголову студентку.

- Пані Рілф, все буде гаразд, - я спробувала усміхнутися, щоб бодай якось підбадьорити її, але досягла протилежного ефекту – кураторка схлипнула. – Не лякайте мене. Що, все так погано?

- В дзеркало тобі краще найближчим часом не дивитися, - ядовито мовила вона.

- А чому Ви тут? Хіба Ви не вирушили вправляти мізки своєму Кейрісу?

Диявол-в-спідниці не встигла відповісти: навколо стало темно, хоч в око стрель. Я вже подумала, що померла, але світло знову з’явлилося. Було щось холодне і вороже в тій темряві, але спрямоване не сюди, а назовні…

- Смарагд… - я розпливлася в усмішці.

Світло зникало ще декілька разів, і з кожним разом я все більше впевнювалась, що це таки Смарагдова магія. Мене переповнила надія. Надія на порятунок для всіх. Я спробувала злізти з рук куратора (вона настільки сувора, що може без проблем тримати на руках студентку), але Фурія не відпустила мене.

Ну, раз так… Я проробила той самий трюк з розчиненням в повітрі, але… як би то сказати… тримала свої молекули близенько і вітром полинула до коханого. Матеріалізувалася я вже поруч із ним. Похитнулася, непомітно витерла кров, що почала текти з носа через виснаження резерву і запитала:

- Як я можу допомогти?

- Сховайся і не висовуйся, - напружено і зосереджено процідив крізь зуби Смарагд. Я бачила, що він теж виснажений. Знову секундна темрява – і комплект озброєння чергового корабля вийшов з ладу. З носа Смарагда теж потекла кров.

- Чому вони не відступають? Вони ж втратили майже весь свій флот.

- Ключове слово «майже». Мої люди теж виснажилися. Багато хто вирубився. Лишилося… - він заплющив очі і наче до чогось прислухався, - по троє-четверо на місто, і ті ледве тримаються. Пірати сподіваються, що наші сили скінчаться раніше, ніж їхні кораблі.

- Ми з тобою можемо об’єднати сили, - запропонувала я, намагаючись стояти рівно і не хитатися.

- Як? Ти теж ледве стоїш.

- Я в нормі. Наскільки я бачу, ти і твої люди знищуєте кожен по повному комплекту озброєння корабля, тобто і магічну зброю, і технічну. Для цього треба концентруватися і сплітати два закляття. Це надто багато сил і часу жере. Я пропоную таке: я ліквідую їхню магічну збою, а ти – технічну. Згода?

- Це варіант, - кивнув він після недовгих роздумів. – Зараз ще своїм хлопцям накажу розділити закляття.

Він на кілька секунд заплющив очі, з’єднавшись ментально зі своїми підлеглими, а тоді похмуро поглянув на мене.

- Ти йди до куратора. Я розділю закляття з кимось зі своїх.

- Але чому?!

- Ти виснажена.

- Кажу тобі, ця магія в мене багато сил не забере. До того ж твої люди трохи… е-е… не в формі, - я вказала поглядом на двох чоловіків в фіолетових накидках, які лежали без свідомості. – Довірся мені, я не підведу. Ми разом надеремо дупи решті армії цих космічних покидьків!

Я впевнено і зловісно усміхнулася і, не чекаючи згоди Смарагда, зосередилась на тій клекотливій злості всередині себе, на тому почутті несправедливості, що пекло мої груди і випалювало легені. Чому невинні істоти повинні гинути заради того, щоб хворі на голову й аморальні пірати пограбували черговий світ, а тоді відправилися сплавляти награбоване на випивку та нерухомість?! Чому ми зі Смарагдом повинні довести себе до магічного виснаження, щоб врятувати те, що ми любимо?! Чому Смарагд, цей сильний тілом і духом чоловік, повинен був майже плакати з відчаю, бо вони вчергове прийшли зруйнувати його п’ятирічну працю?! Я цього не терпітиму!!!

З’явився смерч, та такий великий і сильний, що мені ледве вдалося його стримати і не дати йому закрутити мене разом зі Смарагдом. Наплювавши на закони фізики, які так наполегливо намагалася вбити в мене шкільна фізичка, я відправила смерч в космос – зривати злість на купці покищо дієздатних ворожих кораблів, що попри резонні натяки інстинкту самозбереження продовжували обстрілювати цей милий світ, виплеканий стараннями Смарагда.

Чому завжди так?! Чому те, що одні будують, вкладаючи в своє творіння душу, іншим кортить зламати?! Ненавиджу цю рису істот!

Смерч збільшився настільки, що, вийшовши за межі атмосфери Орієри, він легко закрутив цілий корабель, висмоктавши з нього всю магію. Тоді взявся за другий, третій…

Смарагд теж часу не гаяв. Зі мною в нього робота пішла набагато швидше. Треба було значно менше часу на зосередження і плетіння закляття. А там ще й пані Рілф підключилася, правда їй довелося плести повні закляття, бо більше дієздатних магів поблизу не знайшлося.

Загалом, скоро ворожі кораблі перед нами були знешкоджені. Це тільки над столицею було п’ятдесят кораблів, а скільки їх вийде, якщо врахувати і ті, що атакували інші міста?