Романтика в стилі Фурії

- Ай-ай-ай, Пенні, - докірливо похитала головою Диявол-у-спідниці, яка, тримаючи гарячу каву в руках, непомітно, наче зловісна примара, повернулася до нашого столику, поки ми з пані Лонш захоплено обговорювали минуле Фурії. – А я думала, що в тебе вистачить такту не молоти язиком.

Упс. Зараз, мабуть, буде повторення підпалу п’ятирічної давності.

Пані Лонш знизала плечима, мовляв: «Хто тобі винен, що ти припустила найкраще?» А пані професорка… просто з сумним виглядом сіла до нас за столик.

- Ви не сердитеся? – обережно уточнила я, не вірячи своїй удачі.

- Дивно, але ні, - криво усміхнулася жінка. – Сама собі дивуюся.

Запанувала незручна тиша. Ми з пані Лонш перемигувалися і чекали подальшої реакції Фурії.

- Тетонько, ти ліпше розкажи нам з Вікусею, що там між вами з Кейрісом сталося, - м’яко сказала пані Лонш. – Я ж знаю, що ти взагалі нікому про себе нічого не розказуєш. Навіть мені не все розповіла. Відкрийся нам, подруго, тобі ж легше стане.

Фурія задумалась.

- Що ж, якщо вже Пенелопа зачепила цю історію, я думаю, що варто розповісти її тобі до самого кінця, Вікторіко, - вирішила куратор, демонстративно не помічаючи гномки. – Але почну я з того як я втекла з дому… Тоді я була знатною дамою, донькою графа і щойно дебютувала на зимовому балу в королівському замку демонів. Я жила в світі під назвою Карросейшар, де сто відсотків населення складають демони. Моє життя проходило під постійним наглядом. Гірше, ніж у в’язниці, чесне слово! Не дайте боги було випустити мене в замковий сад без супроводу! А за мури фамільного замку мене водили, як особливо небезпечну злодійку, тобто під вартою з десяти демонів, - демониця розповідала цю історію зі спокійною іронією. Схоже було, що вона вже давно змирилася зі своїм минулим, і воно вже не викликало в неї ні болю, ні злості. – Мій батько… Він контролював кожен мій крок. Він наче тримав мене на короткому ланцюжку: відійдеш від хазяїна трохи далі, ніж дозволено, – і тебе з силою смикнуть назад. Але це не його провина. Такий вже спосіб життя у нашої раси: демониць контролюють все наше життя. Спочатку про нас дбає батько, а потім – чоловік. Такий спосіб життя був мені не до вподоби, сама розумієш.

- Це жахливо, - я скрипнула зубами від злості. – Про емансипацію у демонів, мабуть, ще не чули.

- Чули, - холодно усміхнулася професорка. – Якби ти промовила це слово на землях демонів, тебе б вже тягнули до в’язниці.

- І Ви втекли з того шовіністичного суспільства? – з повагою припустила я.

- Можна й так сказати, - знизала плечима демониця і акуратним рухом заправила за вухо біле пасемко волосся. – Після мого дебюту батько знову повезли мене на королівський бал, щоб підшукати мені чоловіка. Поки він розмовляв з королем і на хвильку втратив мене з очей, я вийшла в сад. У мене не було нічого: ні плану, ні можливості втекти.

- Тоді як?... – ця історія все більше й більше захоплювала мене.

- Я зустріла декого, - усміхнулася демониця.

***

«Як мені все це набридло! Як же все бісить! Рознести б тут усе до бісової матері! – похмуро розмірковувала зла демониця, сьорбаючи сік. – Тьфу! Приторно-солодкий, як і все тут! Аж зуби зводить!»

Вона роздратовано зиркнула на неподобство, яке помилково називають столиком із закусками для дам – страшний сон діабетика! Здобні пундики, присипані цукровою пудрою, морозиво на будь-який смак, різноманітне печиво, мініатюрні кексики, щедро присипані кокосовою стружкою, цукерки з білого, чорного та молочного шоколаду і ще багато чого. Все це викликало в юної демониці нудоту та скрип зубів, які лишалися здоровими лише тому, що вона ненавиділа солодке – традиційну їжу жінок на балах і офіційних прийомах демонів.

«Бісить!»

Тетрана Рілф кинула нещасний погляд на іншу групу столиків, що знаходилася трохи далі. Столики для чоловіків. Там стояли тарілки з ковбасою, м’ясом, рибою, різними видами сирів, алкоголем… А запах! Який звідти долинав спокусливий запах!

«Тет, тримай себе в руках, - наказала собі демониця. – Ти в королівському замку. Не можна осоромитися, інакше батько розгніваються».

Її аж пересмикнуло від цієї думки. Коли вона востаннє викликала гнів батька, їй було дев’яносто. Тоді прокинулася її головна стихія, і через це демониця спалила майже всю столицю. Встояв тільки королівський замок, і то завдяки стародавнім закляттям-оберегам. На щастя, ніхто не загинув – більшість демонів наділена магією і могла захиститися. Батько тоді зачинили її в підвалі на місяць і щопонеділка наносили їй по три удари батогом по внутрішній частині рук: від ліктів до зап’ясть, адже рівно тиждень був потрібен, щоб рани від ударів повністю затягнулися, залишаючи по собі потворні шрами – докази її майбутньому чоловікові, що Тетрану виховували «правильно». Минуло вже тридцять шість років з того часу, а її досі аж пересмикувало від згадки про місяць в ув’язненні.

Згадавши той страшний принизливий місяць покарання, вона стиснула загребущі ручки в замок і щосили стримувалася від спокуси взяти собі бодай шматочок нормального м’яса. Вона не їла цілий день, щоб її могли тугіше затягнути в корсет, і зараз вмирала з голоду, але підійти до чоловічого столу таки не наважилася. Шрами на руках за згадки про покарання нестерпно засвербіли.

«Таке життя демониць. Така наша доля – віддавати себе під суцільну та недремну опіку чоловіка, - переконувала себе все життя Тетрана. – В покараннях немає нічого дивного – це частина виховання демониці протягом всього її життя».