Чарівна птаха Обломінго

Наступного дня я прокинулася десь аж під обід. Я б поспала навіть довше, якби знизу якісь… нехороші істоти не почали кричати на всю міць своїх легень і не порушили мій солодкий царський сон. Моєму задурманеному довгим сном мозку знадобилося кілька хвилин, щоб впізнати два голоси: кричали Меґера і мій вчора знайдений тато.

Зрозуміла. Осмислила. Усвідомила.

Я різко скинула ковдру і скочила на ноги. Від раптової зміни положення на вертикальне голова пішла обертом, і я цілком закономірно гепнулась на підлогу, боляче забившись плечем об тумбу, що стояла біля ліжка. Ну, хоч не головою, і на тому спасибі. Поки я шипіла страшні прокляття на адресу розумника, який здогадався поставити тут тумбу, двері кімнати відчинилися і в них увірвалася пара розлючених дорослих.

- Студентко, у Вас талант знаходити неприємності навіть коли Ви спите, - процідила крізь зуби Фурія. Її око ритмічно сіпалось, а руки конвульсійно тремтіли, наче ледве втримувалися від спокуси обхопити чиюсь горлянку чи з насолодою розцарапати обличчя кривдника довжелецькими нафарбованими кігтями. Дивно було бачити свого куратора в стані кондиції і не бути його причиною. Старію…

- Доцю, ти як? Забилася? – турботливо запитав тато, допомагаючи мені встати.

- Трохи, - тоненьким голосом, ще не відійшовши від болю, проскавчала я, потираючи плече. Боліло реально сильно. Точно фіолетово-чорний синець з’явиться.

- То він і справді твій батько?! – вираз обличчя Меґери миттю підняв мій настрій і задовольнив прагнення помститися за ті її позавчорашні слова про запах болота (я не злопам’ятна, просто я зла, і пам’ять в мене відмінна). Такою відверто ошелешеною я Фурію ще ніколи не бачила.

- Так, я зустріла його вчора під час виконання завдання. Коли я повернулася минулої ночі, Ви вже спали, тож я вирішила не турбувати. Подумала, що розповім про все сьогодні.

Меґера не мала, що сказати.

- Доцю, а хто ця зміюка білобриса?

- Тату, не обзивайся, - докірливо і серйозно попросила я, хоча грудну клітину аж розпирало від сміху. Мій душевний стан виказувало лише волосся: насичений золотий колір кричав про веселощі. Але його цілком можна було списати на радість від зустрічі з татом. – Ця пані – мій куратор. Я вже казала тобі, що вчуся в академії магії. Зараз у мене практика, і професорка люб’язно наглядає за мною. Її ім’я – Тетрана Рілф. Пані професорко, знайомтеся, це мій тато – Вітер Вайсер.

- Приємно познайомитися, - процідили крізь зуби ці двоє. І що між ними могло статися такого жахливого за один нещасний ранок?

- Можете, будь ласка, залишити мене саму буквально на п’ять хвилин? Мені потрібно вдягнутися. Зачекайте на мене внизу, гаразд?

- Добре, доцю, - тато усміхнувся, цьомнув мене в щоку і вийшов за двері.

Меґера, не сказавши ані слова, гордо цокаючи підборами, теж вийшла з кімнати. З-за дверей пролунав її в’їдливий голос і не менш дошкульна відповідь тата. Слів я не розчула, але однаково вирішила пришвидшитись, щоб не залишати цих двох на одинці довше, ніж необхідно. У пані Лонш такий приємний заклад! Не хотілося б, щоб ці двоє сильно заляпали його своєю отрутою. Хоча, знаючи їхні таланти й темперамент, вони радше спалять ціле місто! Адже в Меґери головна стихія – магія вогню, а мій татко – бог усіх вітрів. Гм, небезпечне поєднання. В цьому випадку шкода вже Смарагда. Він старався, модернізуючи це гарненьке місто, не для того, щоб двоє кульгавих на голову тут усе спалили.

Треба рятувати ситуацію.

…Жваво збігаючи сходами до загальної зали, я й уявити не могла, що зовсім скоро відбудеться катастрофа планетного масштабу…

В залі було багато істот, зокрема і знайомі обличчя. Я ввічливо привіталася з кількома гномами-банкірами, які щодня приходять сюди на обід з банку навпроти. Помахала рукою Леї, яка примостилася на стільці в кутку, скрутивши ноги в позу лотоса для медитації. Кивнула бабусі людської раси, яка час від часу заходить сюди в пошуках товариства і завжди рада розповісти останні новини. А он ту пару закоханих перевертнів тут вже записали до постійних клієнтів. З тих пір як я почала тут давати виступи, вони кожного дня приходять до пані Лонш і просять, щоб я заспівала щось ліричне про кохання. Досі я ввічливо відмовляла, бо раніше мені ця тема здавалася занудною, але тепер я вже не впевнена. Може, й заспіваю якусь романтичну пісеньку.

- Пані Лонш, доброго ранку! – сяйливо усміхнулася я хазяйці закладу, підійшовши до стійки. – Як сьогодні з відвідувачами?

- Та спасу нема! – буркнула гномка. – Я мала дурість ляпнути, що в тебе сьогодні відпочинок від практики, то й питають, чи будеш ти сьогодні співати.

- Буду, - кивнула я. – Тільки ввечері я зайнята, тож співатиму після сніданку і до шостої. Згода?

- Це в тебе сніданок. Нормальним істотам нині вже обідати пора.

- Пані Лонш, я працювала до пізньої ночі, - зітхнула я, - а сьогодні вихідний, тож це, напевне, вищі сили так мені непрозоро натякнули, що треба виспатися.

- Та я бачу, що пізно ти приходиш, та ще й замучена така, - похитала головою пані Лонш. – І чим цей радник королівський думає, посилаючи дитину на складні завдання?!

- Та Ви не переживайте, - відмахнулася я від турботи гномки. – В академії я ще й не така змучена ходила! Там завдання набагато складніші були, нас же до всього на світі готували. Не до відпочинку якось було… Нічого, ще трохи потерпіти лишилося. От пройду практику, захищу диплом – і як почну відпочивати! – я блаженно усміхнулася.