ТАТО

- Болотянику! – я вже хвилин десять так гукаю. – Болотяникуууу!

- Ну, що тобі треба? – нарешті показався «дідусь», визирнувши з води.

- Треба, щоб ти сказав, де тут у вас арієнаріон квітне.

- Матінко Природо, відки мені знати?! Я зі свого болота вічність не виходив!

- Тоді скажи мені, хто може знати, - я не здаюся так легко.

- Чекай тут, - буркнув болотяник і почав занурюватись під воду. – Лусочко, ти не знаєш, де буль-буль-буль, - він сховався у водах болота.

Таки нечисть невихована і невдячна, як і інші раси. Ех, нема хороших істот в цьому холодному і чужому Всесвіті…

- Ви шукаєте арієнаріон? – ледь чутно запитала знайома русалонька, виринувши на поверхню болота.

- Так, - я кивнула.

- Арієнаріон – це така красива сяйлива квітка, що схожа на водяну лілію?

- Так, це вона. Ти знаєш, де мені її шукати? – з надією запитала я, дивлячись, як русалонька ніби вагається, казати мені, чи лишити з носом. Через хвилинку роздумів водяний дух таки підплив ближче.

- Я розповім тобі лише тому, що ти до мене привела мою пару. Ти його життя врятувала, - вдячно усміхнулася моя нова знайома, сівши майже на самий берег, щоб не кричати на весь ліс. – Іншим я б ніколи не відкрила цього секрету, можеш бути певна. Арієнаріон росте трохи далі на схід, в одній печері. Дорогу я тобі опишу, але перед тим маю попередити: квітку стереже якась істота. Хто б не наближався до тієї печери, на нього налітали могутні зловісні вітри, а голос з печери казав, щоб усі забралися геть і лишили ту істоту в спокої. Але я часто мандрую джерелами і якось запливла в озерце, що є в тій печері. Там я побачила неймовірної краси квітку, над якою схилився зажурений чоловік. Його очі були повними горя й туги. Я не наважилася його тривожити і повернулася додому. Відтоді я не могла забути ті зажурені очі. Знаючи, що не мені судилося йому допомогти, я не полишала надії зустріти того, кому судилося.

Забираю свої слова назад. У Всесвіті таки є принаймні одна добра істота – ось ця мила русалонька.

- Дякую, що попередила мене. Я спробую розрадити того чоловіка, як допомогла твоєму болотянику.

- Я вірю тобі, - кивнула русалка, відкидаючи за спину мокре волосся та водорості. – Завдяки цій вірі я все тобі й розповіла. А тепер слухай, як туди дістатися…

Дорога до печери з чарівною квіткою і сумним дядьком забрала менше часу, ніж я очікувала. На мене напали лише раз – привид якоїсь скаженої бабці з сокирою. Я бабусю акуратно упокоїла, відправивши її душу до місцевого бога на Страшний Суд та переродження, і пішла далі. Вже десь пополудні я стояла перед входом в печеру.

Перевела подих і увійшла всередину.

Як і попереджала русалонька, на мене одразу напав шквал крижаного вітру.

- Геть! – прокотилося печерою. В цьому могутньому низькому голосі було стільки болю, що я завагалася, чим і скористалися вітри, викинувши мене на тепле сонечко і зелену травичку. І в багнюку. Вчорашня гроза таки ще давала про себе знати.

Трохи полежала, приходячи до тями. В такі моменти повною мірою розумієш значення приказки «як вітром здуло». Так би мовити, на собі відчуваєш всю глибину народної мудрості. А з іншого боку, добре, що хоч не «корова язиком злизала»…

Але я ж так легко не здаюся!

Підвелася, висушилася одним закляттям, почистилася другим – і зробила ще одну наполегливу спробу увійти, але провалилася – мене знову безпардонно викинули! Але я ж вперта… Втретє прикрий досвід я вирішила не повторювати, а вчинити мудріше – скористатися магією.

Викликавши навколо себе смерч, я знов увійшла. Магія повітря і справді мені завжди найкраще вдавалася, а тепер, після випадку з кімнатним смерчем, вона навіть зросла в мені і почала помітно виділятися. Ворожий вітер тепер просто закручувало навколо мене, доповнюючи мою власну магію. Правда, через це було жах як холодно, але я потерплю. І далі прикриваючись смерчем підійшла до зсутуленої чоловічої постаті. Постать схилилась над арієнаріоном, обхопивши голову руками, і плекала свою журбу.

- Агов! – покликала я, перекрикуючи шалений свист вітру. – Може, припинете на мене дути?

Чоловік, здається, отямився. Вираз його обличчя спочатку був злим, але потім, коли він глянув на мене, його очі шоковано розширилися, він прошепотів «я марю», а потім знепритомнів.

- Супер, - констатувала я. Ну, хоч вітер перестав дути, і то добре.

Я схилилася над чоловіком, щоб краще його роздивитися.

Щось було в ньому таке невловимо знайоме. Я впевнена, що раніше його ніколи не бачила, але не могла відкинути відчуття, ніби ми з ним не чужі…

Раптом опритомнівши, чоловік різко сів. Я такого підлого маневру не передбачила, і тому ми боляче стукнулися лобами.

- Ай! – вигукнули ми водночас. Тоді потерли голови, перевіряючи, чи бува нема там якої тріщини, бо удар був реально сильним, і обмінялися однаковими ображеними поглядами.

- Взагалі-то це все Ваша провина! – вигукнула я. – Тож нема чого на мене так звинувачувально зиркати.

- Моя провина?! – збісився твердолобий дядько. В усіх аспектах твердолобий. – По-моєму, я ясно дав вам зрозуміти, що мені Ваше товариство неприємне і небажане, і щоб Ви забиралися геть з моєї печери!