Звіт

Обіцянки свої Фурія виконує завжди. Якщо вона сказала, що «завтра зранку підете звітувати», то відкрутитися в мене не вийшло б ні за яких обставин. Та я й не збиралася, в принципі. Ось лишень…

- Студентко, вставайте! Ранок вже настав! – гучно оголосила демониця, коли з самого сранн…, пардон, з самого рання увірвалася до мого номеру і різким рухом розкрила штори, впускаючи в кімнату багато огидно бадьорого сонячного світла. Хто сказав, що новий сонячний день – це завжди радість? Брехня і провокація! Новий сонячний день може бути радісним, коли він починається десь о десятій ранку чи й пізніше, але далеко не о сьомій! – Студентко, не випробовуйте моє терпіння! Я вчора Вас пробачила за Ваші вранішні приколи, але сьогодні цього не буде. Швидко вставайте, вдягніть щось пристойне і спускайтеся до загальної зали! Я чекаю.

І Фурія вилетіла з мого номеру – тільки шкіряна спідниця зашурхотіла наостанок.

Ні, з такими пробудженнями я скоро посивію. Гм… Цікаво, а я коли-небудь посивію чи моє волосся завжди буде магічно мінливим? А ельфи взагалі сивіють чи залишаються прекрасними занудами до самої смерті? Чи вони до старості просто не доживають – їх вбивають раніше за манірність та культ етикета?

Я припідняла двома пальчиками біле пряме пасмо, яке поступово поверталося до попереднього блакитного кольору і починало закручуватися в симпантичну пружинку. Ні, не хочу сивіти. Хочу лишатися такою, як є. Хоч я частенько й буркочу на своє волосся і жаліюся на те, що в мене всі тицяють пальцями, я б нізащо не відмовилася від цієї своєї особливості. Моє волосся мені подобається. Це невід’ємна частина мене!

Спускалася сходами я вже вся при параді. Ще б пак, в королівський замок їду! На мені була біла блуза зі срібною вишивкою на комірці та манжетах, класичний сірий костюм (я в ньому лише на співбесіди до цього ходила), замшеві гостроносі туфлі бежевого кольору на середньої висоти підборах. На голові моїй був намотаний той самий східний шарф, який непогано вписувався в образ, адже був молочного кольору зі срібною вишивкою. Коротше, я сьогодні – міс Ділова Елегантність.

- Швидко снідайте, студентко. Нам скоро треба їхати, - наказала Диявол-в-спідниці, змірявши мене поглядом. Схоже, вона залишилась задоволена побаченим, бо не сказала жодної шпильки в мою адресу.

На сніданок в мене сьогодні кава й сирники зі сметаною і медом. М-м, нямка! Зараз наїмся – і в бій!

***

Що ви очікуєте побачити, коли вам кажуть, що проведуть вас в кабінет якогось високопосадовця? Напевне, перед вашим внутрішнім зором постає сумна картина з млявими світлими стінами, шафами з фаховою літературою та монстровидним письмовим столом зі стосами паперів. Зізнаюся, я очікувала побачити те саме, коли мене привели до дверей кабінету радника короля, відомого вам як Кістяний Граф або Смарагд.

Але ми з вами, читачі, глибоко помилялися і мислили дещо стереотипно.

В кабінеті радника… Навіть не певна, чи можна це назвати кабінетом… Тут було все, що може бути вдома у пересічної істоти. Дверцята шафи-купе з полакованого світлого дерева були зачинені не надто щільно, через що з неї визирали рукава чорних ділових костюмів. Біля шафи лежала самотня чорна шкарпетка, яка вже, напевне, втратила надію знайти свою сестру-близнючку. Біля стіни, пофарбованої в ніжно-блакитний колір, стояло вузеньке ліжко з трохи зім’ятим покривалом, на якому лежала книга. Складалося враження, наче хазяїн кімнати щойно сидів на ліжку і насолоджувався читанням, а потім поклав книгу і кудись ненадовго пішов, залишивши її на потім. Чомусь мені припекло подивитися, що то за книга, тож я підійшла до ліжка і зацікавлено взяла до рук друга будь-якої розумної істоти.

- «Сильмариліон», - захоплено і трохи шоковано видихнула я.

- Саме так. Вас це дивує, панно? – спокійно запитав знайомий голос.

Я різко повернулася, в процесі незграбно зачепивши чашку, що стояла на тумбі біля ліжка. Чашка розбилася, а вже холодний чай розлився по підлозі.

- Ой! Вибачте! Я зараз все приберу! – запевнила я, почервонівши. В голові пронісся рядочок з віршика, який я читала, коли вчилася в початковій школі: «Отакий роззява, ліві двері справа!» Сто років минуло, а досі пам’ятаю ці слова.

Я махнула рукою, застосувавши закляття «склеювання» (так називаємо його ми, прості студенти) – і чашка знову стала ціла. Ще один короткий різкий рух рукою вкупі з вимовленим подумки закляттям – і чай зник з підлоги. Магія – річ зручна.

Я опустила очі, уявляючи, як горить на моїх щоках рум’янець. На мене раптом напала невпевненість – я не могла розібрати, чи сердиться на мене радник короля за те, що припхалася сюди після того, як ми наче назавжди попрощалися. Але з іншого боку, він не повинен злитися, бо цей тип сам наказав мені прийти звітувати, тож я не без запрошення явилася. Зовсім недоречно нагадала про себе совість, цапнувши за серце. Я вгамувала цього звіра, пообіцявши почекати для вибачення вдалого моменту.

- А щодо книги… - я намагалася говорити просто і невимушено, наче нічого не сталося, і чашка зовсім не падала, але важко це вдається, коли за мною примружено спостерігають ці два смарагди. Принаймні голова моя зараз надійно прикрита, і на тому спасибі. – Я сама дуже люблю «Сильмариліон», тому цей Ваш примірник привернув мою увагу. Я вважаю Толкіна одним з найкращих авторів, книги яких коли-небуть видавали у Всесвіті. Його син справді зробив хорошу справу, зібравши всі нотатки батька і видавши «Сильмариліон».