Тяжка доля болотяника

Я вийшла з карети і засяяла широкою усмішкою. Краще місце для практики годі й уявити! Тут є все для чудового продуктивного дня активного студента-практиканта: темний моторошний ліс із сухими та казково покрученими деревами, густий білий туман, що слався по землі пуховою периною і сягав мені пояса, зелено-брунатне болото, яке своїм виглядом кричало про небезпеку…

Я на повні груди вдихнула насичене вологістю та просякнуте запахом болотної твані повітря і запитально поглянула на Фурію.

- В чому конкретно полягає моє завдання, пані професорко?

- Вікторіко, ти маєш розуміти, що ми співпрацюємо з найвищим керівництвом цього світу, а нині вся влада передана в руки Кістяного Графа, тож він і має опікуватися тим, щоб ти не ходила без діла. Оскільки сам він був трохи зайнятий Нарцисом, то доручив своєму помічнику опікуватися назначенням твого першого завдання. Тут ти виступаєш в якості професійного мага-універсала, який до всього здатен працювати з будь-якими формами життя – від нерозумної нежиті до драконів – тож тобі дають відповідні завдання. Це велика відповідальність, студентко Вайсер. Ти не маєш права осоромитися, бо від твоєї успішності залежить моя репутація і репутація МУКА. Не впораєшся – і я вважатиму своїм святим обов’язком подбати про те, щоб практику тобі не зарахували, і диплому ти не побачеш, як своїх вух.

Я уважно поглянула в холодні світлі очі демониці. Не жартує. Справа дійсно серйозна. Міжсвітові скандали – вкрай неприємна річ, тож права на помилку я не маю. Ех, доведеться викручуватися, інакше омріяні диплом і свобода мені не світять…

Але зараз, в такому живописно лихому місці, я не можу довго думати про диплом – передчуваю веселощі!

- Так-так, я розумію, - я нетерпляче тупотіла ногою, наче заєць, і роззиралася навкруги в пошуках свого завдання. – То що мені треба зробити?

- Ця місцевість потрібна для подальшої розбудови столиці, - з виразу обличчя Меґери стало зрозуміло, що її гризли неабиякі сумніви з приводу того, що я бодай почула попередні слова куратора, не те що зрозуміла і засвоїла їх. А що вона від мене очікувала? Адже я та сама особа, якій на кожному кроці кажуть: «В твоїй голові вітер аж свистить!» – Але будівельники наштовхнулися на проблему: в болоті мешкає дух-хранитель цього місця. Болотяник. Його треба дипломатично і гуманно переконати переселитися, інакше його виселять силою, а королівський радник не хоче вдаватися до примусу. На це завдання вже п’ятьох магів відправляли, але марно. Ніхто не зміг укласти угоду з болотяним духом. Тобі задача зрозуміла?

- Тобто я маю вмовити болотяника змінити місце проживання? – протягнула я розчаровано.

- Так, - кивнула Диявол-у-спідниці, обвела поглядом похмурий пейзаж і зморщила носик. – Я пішла.

І вона повернулася в карету, яка, миттю розвернувшись, почовгала назад до міста.

Тьху! І це вся їхня легендарна практика?! «Можливість студента показати себе в якості експерта»?! «Мага-професіонала»?! Я очікувала, що мене змусять щонайменше битися з монстрами, рятувати невинні життя, знімати старовинні відьомські прокляття, здійснювати подвиги, врешті-решт! Коротше, я передчувала щось дійсно грандіозне і епічне, гідне однієї-двох балад про мою видатну силу і фантастичну хоробрість! А тут… Ні, ну я так не граюся!

Але що зробиш… Меґера ясно дала зрозуміти, що я – особа без права голосу і маю робити, що накаже Кістяний Граф. Що ж, таки доведеться спробувати себе в ролі дипломата – однієї з професій, до яких готувала мене перша вища освіта. Іронія в тому, що дипломатом я за все своє життя так жодного разу і не була.

Спокійно, Вікі, спокійно. Це теж певний досвід. Новий життєвий досвід. Корисний, бляха, досвід.

- Ну, дипломат, так дипломат, - знизала я плечима і почванькотіла по мокрій землі ближче до болота. Тоді закричала, звертаючись до каламутної води: – Добридень вашому болоту! Як здоров’ячко?

- О, ця хоч ввічлива! День добрий, дівчино, - з води висунулась бородата і патлата голова болотяника. А ще голова беззубо і привітно усміхалася. – Здоров’ячко підводить трохи, суглоби хрустять. Та все ж воюємо потроху!

- Добре, що воюєте. Так тримати! – я теж усміхалась. Кошлатий дідусь мені одразу сподобався. – Діду, це ви тут болотяник?

Усмішка на обличчі у дідуся стала сумною.

- Що, тебе теж ті з замку прислали мене вмовляти?

- Є таке, - не стала брехати.

- Ех, нині старих, лиш коли від них щось треба, навідують. Що за молодняк пішов?..

Дідусь вже почав повертатися під воду, коли я вигукнула:

- Заждіть, будь ласка!

- Чого? – буркнув дідусь. – Відаю я, що тобі конче треба, аби я звідси забрався скоренько, але дзуськи. Я тут на світ з’явився і життя прожив, тут я і вмру. Ходи, добра дівчино, додому, не витрачай свій час на старого буркуна. Ви, молоді, завжди поспішаєте кудись, летите, запізнюєтеся… А на душевну розмову у вас і часу нема.

- Але в мене є час. І я справді хочу з вами поговорити.

- Про що це? – дідусь був налаштований вкрай скептично.

- Про цей світ, - я усміхнулась і розвела руками, показуючи навколо. Тему обрала чисто навмання, нейтральну. Просто щоб зацікавити дідуся розмовою. – Розкажіть мені про цей світ. Я тут менше тижня і хочу послухати Вашу авторитетну думку. Що Ви думаєте про свій дім, тобто цей світ?