Кімнатний смерч

- В ставай хутчіш, горе ти моє.

Голос Меґери з самого ранку – та ще приємність! Він настільки освіжає, що я навіть ледь з першого разу не прокинулась, уявляєте?

- Студентко Вайсер, я поки чекаю… - яка цікава багатозначність у тоні.

- А моа ше трішечки подріа-ати? – пробурмотіла я, позіхнувши на останньому слові. Голос відмовився слухатися, язик заплітався, а букви зовсім не хотіли нормально промовлятися. Я взагалі не певна, чи Меґера мене розчула.

Ці мої титанічні зусилля подолати складнощі вербальної комунікації здійснилися з метою показати, що я вже не сплю. Але була в мене велика спокуса продемонструвати це завдяки невербальним методам, тобто за допомоги жестів (можливо, навіть непристойних). Коротше, простою мовою: треба було бодай щось ляпнути, бо не хотілося мені дізнаватися, який прихований сенс був за тими трьома загадковими крапочками в кінці речення Фурії.

- Я пізно заснула і хочу спатки, - я зібралася з духом і силами та продовжила клянчити. Сміливий хід з мого боку. Настільки сміливий, що можна помилково подумати, ніби я безсмертна. Не знаю, ким там є мій предок не-ельф, але світлі ельфи точно не безсмертні: живуть кілька тисячоліть, а тоді помирають, як усі, що буде й зі мною колись… Якщо не сьогодні.

Підстави для демонстрування своєї безголової хоробрості мені не відомі. Чи то я спросоння не зрозуміла до пуття, з ким маю честь розмовляти, чи то мій інстинкт самозбереження ще не увімкнувся повністю, але я зробила таку дурість і посміла не виконати прямий наказ Диявола-в-спідниці. Ні, треба таки нашкрябати заповіт і переповісти все своє майно Ліні, щоб у разі біди не боятися, що мої речі дістануться невідомо-кому.

- Ах подрімати... - солодко проспівала Фурія. – Ну звісно, Ви можете подрімати, студентко... Якщо Ви згодні залишитися без сніданку.

- Як без сніданку? – аж підскочила я. Їжа – то святе, а особливо сніданок. Я, коли не поснідаю, стаю дуже злою і бубоню без кінця, як стара бабця, а ще безперестанку нию і скаржуся на життя. Загалом, не найприємніше товариство.

- Ось так, - розвела руками куратор. – Ти його проспиш.

- Я завжди можу замовити собі сніданок пізніше, - сторожко сказала я.

- Пізніше нас вже тут не буде, - в голосі Фурії з'явилися сталеві нотки, знак того, що вона зараз не в гуморі і краще з нею не жартувати.

Я, тобто нещасна і невиспана студентка на практиці, слухняно сіла в ліжку, потираючи кулачками очі та широко позіхаючи.

- А де нам бути пізніше? Ми ж завдаток за місяць внесли, - запитально поглянула на Меґеру.

- У тебе сьогодні починається практика. Будеш їздити працювати по всьому цьому світу, виконуючи доручення з замку. Але речі ми залишимо тут. Також ми будемо повертатися сюди щовечора наніч. План зрозумілий?

- Так точно! – віддала честь, як солдат.

- А тепер розповідай, - вимогливо наказала вона, схрестивши руки. Її губи були міцно стиснуті - знак того, що Меґера зараз не на жарт розлючена…

Ох-ох-ох…

Тягне написати лист Ліні, моїй єдиній подрузі і близькій істоті, змочивши мої каракулі гіркими сльозами каяття. Хочу сказати, як я її люблю і щоб не тримала на мене зла, якщо я її сильно діставала. О, а ще постскриптумом написати: "Прошу здійснити кремацію і розвіяти мій прах в горах". Хоча… Знаючи вдачу моєї практичної подруги, вона радше кине глечик з прахом до однієї зі своїх печей, аніж поїде шукати гори. Але однаково я Ліну люблю, як сестричку.

Спитаєте, чим викликані такі песимістичні думки про кремацію і прах? Відповідь проста: Меґера мене зараз вб'є. Вона і так розлючена до краю, а коли я їй розповім, що було вчора… Словом, мені гаплик. І збрехати не можна – демони брехню за кілометр відчувають.

Побила мене лиха годинонька та нещаслива-а-а!..

Я залишила ці свої думки при собі, замкнувши їх в надійному сховку свого мозку, щоб не давати Фурії небезпечних ідей. Натомість тяжко зітхнула й почала свою оповідь. Я ж вчора обіцяла все їй сьогодні розповісти... І хто мене за язик тягнув?!

- Справа в тому, пані професорко, що коли я вчора вже верталася додому, почула дівочий крик. Я, ясна річ, кинулася на допомогу, - Меґера перевернула очі і пробурмотіла: "Як завжди". Я не звернула найменшої уваги на коментар і продовжила: - Але коли я вже була там, виявилося, що не лише мені одній раптом припекло побути героєм. Там був той самий тип, якого ми зустріли недавно в таверні. Як Ви там його називали? Якийсь-там-Граф.

Все, мені офіційно капут. Хто-небудь, замовте мені гідну службу в храмі, а то я, самі розумієте, не доживу, щоб це зробити... Цікаво, Меґера дасть мені кілька хвилин на написання заповіту?

Фурія зблідла. Вираз її обличчя виказував лише одну думку: "Так і знала". Мабуть, вона ще вчора припустила найгірше. Що ж, я її очікувань не підвела.

- Тоді радник короля почав до мене говорити… - я і далі випробовувала свою долю.

Коротше, я не бачила сенсу щось приховувати і все виклала, як було. Не люблю брехати, краще одразу казати правду, без усяких там недомовок – і проблем стане менше. Не у мене, але все ж…

Фурія мене уважно вислухала. Вислухала, а потім плавно підвелася і вийшла за двері, не сказавши ані слова. Мабуть, іде переварювати інформацію і заспокійливе пити. І чого вона так переймається через того типа? Ми ж з ним типу вже попрощалися. Назавжди.