"Той самий тип"

Наступні дні були просто казкою! Серйозно, наче до раю втрапила!

Поки що куратор мене не чіпала, з невластивим їй милосердям дозволивши відновити резерв, витрачений на зцілення "того самого типа".

Після недовгих роздумів я вирішила не називати його Смарагдом, адже це лише одне з багатьох його прізвиськ. В ідеалі краще було б взагалі про нього забути, занадто він небезпечний чоловік. Але щось воно ніяк не забувається…

Так, щось я аж занадто багато про нього думати почала! Хоча, можливо, моя свідомість не може на нього забити через те, що я йому життя врятувала? Може, це в мене чисто на психологічному рівні проблема?.. Та й колоритний він типчик все-таки. Запам'ятовується. Тож нема нічого дивного в тому, що я про нього думаю! Правда ж?..

Протягом трьох днів я частенько співала в таверні, чим непогано підзаробили і я, і гномка, адже в години моїх виступів у нас було найбільше народу. Також я написала довжелезного листа Ліні, в якому емоційно розповіла подрузі про все, що зі мною встигло статися, не забувши їй поскаржитися на Меґеру та її дивну поведінку, коли справа стосувалася «того самого типа». Тепер чекаю на відповідь.

Найголовнішою подією за ці три дні стало повернення моєї коханої валізки з її дорогоцінним вмістом, здобутим довгою виснажливою працею! Щастя моє було безмежним! Я танцювала з валізою, я її обіймала і обіцяла ніколи-ніколи більше не залишати її надовго саму. Здається, пані Лонш таки вирішила, що в мене не всі вдома, а Фурія тільки підтвердила свої здогади про мою ненормальність. Але то дрібнички.

А ще я багато гуляла містом і вже встигла відвідати всі його визначні місця, яких тут було чимало. Словом, користуючись можливістю відпочити, я нахабно насолоджувалася життям. Облазивши всі туристичні точки, я вже перейшла на більш бідні райони, які, як на мене, навіть цікавіші.

Ось і зараз я гуляю віддаленим від центру райончиком, де фарба на будинках вже давно облущилась, двері замкнені на сім замків, деякі вікна вибиті, вулицями бігають бездомні собаки, а з дахів на мене моторошно зиркають своїми яскравими очима вуличні коти, що відверто мене лякали своїми поглядами. Не люблю котів. Та й собаки теж не викликають у мене захвату.

Далеко не всюди в місті так гарно й доглянуто, як в центрі. Місцеві це пояснюють тим, що до них ще ремонт не дійшов. Вже через два дні будівельники перейдуть і на цю вулицю, щоб навести тут лад. Згідно з оприлюдненим планом, за місяць ремонт буде остаточно завершено, і все буде гарненько на кожній вулиці кожного міста цього світу. Такий план радника короля, а йому місцеві вірять більше, ніж собі. Чому? А в нього репутація така. Він хоч і мутний тип, але всі свої обіцянки виконує і робить зі ввіреного йому світу справжню цукерочку.

Ну от, знову я про нього думаю! Я безнадійна…

Щось аж надто темно стало – он, і зірки, і три місяці в небі видно… Загулялася я, треба вертатися, а то Меґера знову якусь капость мені зробить за те, що забарилася. Таке вже сталося вчора і довелося мені тоді (завдяки люб’язно запропонованому варіанту покарання від практичної тітоньки Лонш) за дурно посуд ввечері мити, бо я до таверни повернулася з чергової своєї прогулянки аж під ранок. Більше я намагалася не будити в Меґері її внутрішнього демона, тим паче з урахуванням її расової приналежності. Іноді та демониця навіть мене лякає, хоча варто б уже давно звикнути до її закидонів.

Що ж, не будемо про сумне. Мабуть, зараз прийду до таверни наїмся від пуза і заспіваю щось веселеньке, чим зароблю собі на новенький накопичувач...

В припіднятому настрої, повна планів на майбутнє та мугикаючи веселий мотивчик, повернула назад до головної вулиці. Магічна сила в мене цілком відновилася, тож я не боялася раптового нападу – зможу гідно дати відсіч, я ж магічка, як-не-як! Але обережність таки не завадить.

- Ні, будь ласка, не треба! – почула я віддалений жіночий вигук. – Я заплачу, скільки треба, тільки облиште нас у спокої!

Зітхнувши, пішла в бік звуку. Ну от, таки доведеться затриматися трохи. Але в мене є вагома причина, тож нехай Меґера лише спробує мені щось сказати!

- Ні! – верескнула, схоже, та сама дівчина, а тоді почувся удар. – Руки геть від моєї сестри!

Я непомітно визирнула з-за будинку, щоб побачити виставу. Дійові особи: дві дівчини та чоловік. Одна стоїть з притиснутими до грудей руками та жахом на обличчі, друга безуспішно намагається піднятися з землі. А якийсь великий та бородатий бурмило стоїть собі над тією, що на бруківці розпласталася. Він крикнув у відповідь на вигук, вже заносячи для удару ногу:

- Сиди там і не пищи! – грубо рявкнув він. – А то ще тобі дістанеться.

Тут я не витримала цього всього маразму і вийшла з сутіні.

- Та невже? – погрозливо запитала я в унісон з підозріло знайомим похмуро іронічним голосом, що долинав звідкись з лівого боку.

"Тільки не це! Тільки не цей тип! Хай це буде не він!" – молилася я усім богам.

- Що ж, доля знову звела нас, моя ластівко, - саркастично сказав він мені, не зводячи погляду з того бридкого чоловіка, який має погану звичку бити беззахисних дівчат. – І за яких цікавих обставин!

Цей тип говорить так іронічно, що й не розбереш так одразу, каже він серйозно, чи просто знущається наді мною. Дратує.

- Таки звела… на жаль, - холодно зронила у відповідь.