Фурор

Ми минули красиву браму, оздоблену візерунками із залізних лілій, лише після того як відповіли на декілька стандартних запитань вартових. Тобто запитання були стандартними саме для цього світу. Для мене, щиро кажучи, було трохи дико стояти в черзі перед входом до міста лише через те, що вартові в кожного запитували його ім'я та мету відвідування, старанно записуючи відповіді до великого зошита. Обладунки та мечі варти, до речі, я споглядала квадратними очима. Ну, а де ще таку небачену древність надибати можна?

Потім ми ніби опинилися в якомусь старовинному місті. Ні, навіть не так… Всі споруди були, на диво, новими, тож відчуття було радше таким, ніби я здійснила подорож у часі, втрапивши у, скажімо, кінець вісімнадцятого чи початок дев’ятнадцятого століття, яким воно було на Землі (так, дитинство наклало на мою свідомість свій відбиток – думаю я, як справжня землянка). Схожість із земною епохою модерну посилювало те, що серед міщан і міщанок панувала мода, ніби з фільму «Гордість чи упередженість». Жінки носили довгі неприталені сукні переважно світлих кольорів та милі капелюшки, а чоловіки красувалися у фраках різноманітних відтінків.

Прикольна фішка мандрування світами полягає в тому, що кожного разу в тебе виникає відчуття подорожі в часі. Кожен світ проходить певні етапи розвитку – це штука, якої ніяк не уникнути.

Так от, це місто неначе зійшло зі сторінки підручника історії. Зараз мало де можна зустріти світ, в якому немає гучних механізмів, шаленого трафіку і вічно заклопотаних істот. Прогрес Співдружності світів наразі досяг значних висот, і рідко коли побачиш ось таке автентичне місто стародавнього зразка. Найчастіше нас оточують звичні нудні багатоповерхівки, різноманітні машини, що полегшують життя істотам різних рас, але ось такі особливі світи, що знаходяться на самому початку свого розвитку та ще й зберегли автентичність та родзинку, дійсно вражають.

Якби ж я мала з десяток додаткових очей! Відчуваючи, ніби втрапила до казки, я на всі боки крутила головою, намагаючись побачити якнайбільше цікавого. Куратор, мабуть, вже бувала тут раніше, бо швидко й впевнено обирала потрібний шлях і вела мене вглиб міста, не даючи часу все як слід роздивитися. Схоже, що ми крокували головною вулицею з безліччю різноманітних крамничок, книгарень, ресторанів, кафе, кав'ярень та кондитерських. Від останніх долинав такий дивовижний запах свіжої випічки та гарячого шоколаду, що важко було втриматися від спокуси зайти до однієї з них і набрати якнайбільше всього.

Вулиця була навдивовижу чистою, що мене приємно здивувало. На викладеній бруківкою дорозі я не помітила жодного папірчика, недопалка чи чогось подібного. Мабуть, самі міщани дбали про красу свого дому і не викидали сміття на дорогу, натомість вони вчиняли подвиг, доносячи його до смітників, яких тут було чимало, майже на кожному кроці. Ця чистота надавала місту додаткового шарму та вишуканості.

Та що там казати, навіть найпростіші будинки тут були витворами архітектурного мистецтва. Різнокольорові та не вищі трьох поверхів, вони не тиснули на нас своєю багатометровою висотою, як це часто буває у бетонних джунглях більшості світів. Натомість будівлі були розташовані на достатній відстані одна від одної та ніби давали перехожим вільно дихати. Будинки радували око своєю яскравістю та майстерним поєднанням колірної гами вздовж усієї вулиці: відтінки ніжно перетікали один в інший, а не викликали відрази буйством непоєднуваних фарб. Це ще один плюсик до решти переваг міста.

Було ще дещо, що мене вразило, навіть приголомшило: тут досі їздили в каретах! Ні, без коней, звісно, але сам факт! Карети, судячи з відсутності диму, працювали на енергії магічних кристалів.

Мені різко закортіло покататися в одній з представниць чудо-техніки. Тоді б я спокійно собі доїхала, куди треба, в закритій(!) кареті, і на мене перестали б витріщатися, як на божевільну, що втекла з жовтого будинку. Я ж ще й досі в халаті, рушнику та кімнатних капцях з пандочками, якщо хто забув.

- Нам сюди, - вказала Фурія на пристойну на вигляд таверну під назвою "Відпочинок у тітоньки Лонш" (так повідомляла табличка біля входу). Звісно симпатичне – на головній вулиці ж знаходиться! Стало трохи прикро, що ми так швидко прийшли… Хоча, гадаю, в мене ще буде шанс спокійно погуляти містом. У нормальному вигляді, а не як зараз. – Місце зручне, чисте та, що головне, не дуже дороге. Крім того, у мене тут непогана знижка, - навела вирішальний аргумент Диявол-у-спідниці.

- А чому? Ви тут комусь допомогли?

- Так. Років п'ять тому… чи, може, більше?.. зцілила сина хазяйки. Він би помер, якби не моя допомога... Здивована?

Так, мене дійсно вразила відповідь куратора. Чомусь я очікувала почути, що вона допомогла спіймати якогось небезпечного злочинця чи, може, вигнала з будинку яку нечисть, зомбі упокоїла, монстра прикінчила, в решті-решт, але не те, що Меґера врятувала комусь життя шляхом зцілення. Може, моя думка про неї занадто суб'єктивна та зациклена на ієрархії професор-студент? Може, вона не лише тиран, деспот і зарозуміла крижана блондинка, а в неї є і добрий бік? Варто поспостерігати, як до неї ставляться інші.

Пирхнувши, Тетрана рішуче штовхнула двері і увійшла до таверни. Я попленталася слідом.

Коли ми підійшли до стійки, перед нами одразу з'явився повнотілий шинкар з пишними, навіть легендарними, вусами. Чомусь одразу подумала про дядька Вернона з «Гаррі Поттера». Ех, давно я вже цей шедевр не перечитувала через безперервне навчання. Треба надолужити. От дипломну захищу – і перечитаю!