Обіймашки з лічем

Прокидалася довго. Я б залюбки ще кілька годин поспала, але чіпкий уважний погляд не давав нормально відпочити. Я його буквально шкірою відчувала. Розплющивши очі, повернула голову в бік такої нав’язливої уваги до своєї нескромної персони і зустрілася поглядом із яскравими смарагдовими очима. Схоже, я пропала. Ці очі…

Спросоння я не врубилася до пуття, де я, хто це зі мною в кімнаті і котра зараз година. Та й очі ці незвичайні та такі красиві не додавали моїм мізками раціональності. Але вже за кілька хвилин прийшло розуміння…

Мій вчорашній пацієнт наразі лежав на боці, підперши голову рукою, просто навпроти мене, адже ліжка наші знаходилися біля протилежних стін, розділені низеньким столиком та вікном. І, судячи зі слабенького проміння, що пробивалося крізь скло, ще було досить рано.

От, чого мені було не поспати ще бодай трохи? Раптом він би пішов геть? А як прокинулася, чомусь не здогадалася вдати мертву. Тоді, можливо, цей тип пішов би собі кудись, і я уникнула б майбутньої розмови, яка тепер неминуче має статися. Але чого це я? Коли це події складалися так, як мні треба? Риторичне питання…

Оскільки незнайомець вже давно зауважив, що його рятівниця прокинулась, подальша мовчанка з мого боку здавалася неввічливою, тож я заговорила першою:

- Мене Вікторіка звати, - не знайшла нічого розумнішого, крім як представитися, аби розбити цю неоднозначну тишу.

Погляд смарагдових очей з уважного став здивованим.

- А не боїшся ось так просто називати своє ім'я цілковитому незнайомцю? – запитав він трохи глузливо, а проте деякий подив ніяк не зникав з його погляду.

- А чого тут боятися? – була моя черга дивуватися.

- А раптом я використаю його як зброю?

Я засміялась.

- Дивний ти, яка тут зброя? Це ж лише ім'я. Та й я тобі допомогла. Навіть життя врятувала, тож ти не маєш права мені шкодити, - жартома заперечила я.

- Так, дійсно, - задумливо сказав незнайомець, - допомогла…

Хоч би подякував, чи що… Який же неввічливий цей зеленоокий тип з маскувальними чарами на обличчі!

- А тебе як звати? – запитала я, щоб не мовчати і підтримати нашу дивну розмову.

І тиша…

- Своє ім'я я тобі скажу лише якщо доведеш, що тобі можна довіряти, - несподівано повідомив він після довгої паузи, чим лише розпалив мою цікавість.

- Гадаю, не вийде, - засмучено відповіла йому. – Ми з куратором тут лише проїздом і незабаром знову вирушимо в дорогу.

- А куди прямуєте? – доброзичливо запитав він, ніби між іншим. Однак щось мені не сподобалося…

- Не знаю, цілком довірила планування нашої поїздки куратору, - збрехала і навіть не почервоніла.

Звичайно, я досконало вивчила свій маршрут ще коли стовбичила в черзі до порталу – не можу ж я цілком довіряти Меґері. Знаю, що брехати негарно, але такий погляд у нього зараз… Не знаю, як описати, але в той момент відчула себе не в своїй тарілці, а я не люблю це відчуття. Та й небезпечний він, це видно. Оточувала його якась така зловісна аура і влада.

Втім, списала все на звичайну цікавість з боку незнайомця. Можу ж я врешті-решт викликати в дорослого красивого чоловіка цікавість?! Красивого – це я гіпотетично сказала, бо маскувальні чари не давали мені зрозуміти, чи красивий мій новий знайомий. Також я зробила крайньою свою паранойю, яка раптом ні з того, ні з сього вирішила з’явитися. Вплив Ліни дає про себе знати.

- Що ж, тоді запитаю у твого куратора, - усміхнувся очима цей дивак, ніби передчував веселощі.

- А що з тобою сталося? – змінила тему розмови на більш безпечну. – Звідки в тебе були ті рани?

- А ось цю таємницю, гадаю, я відкрию лише своїй дружині, - і знову цей усміх та натяк у погляді.

- Ха-ха, - саркастично промовила я. – А якщо серйозно? Я ж тебе зцілила, тож ти мені винен принаймні цікаву історію.

- Я вже сказав: цю таємницю я відкрию лише своїй дружині… І то не факт, - зеленоокий тип задумався. – Готова вийти за мене, щоб задовольнити свою цікавість?

І так він на мене подивився… З таким явним викликом, що я ледве не сказала: «Ха! Та як два пальці об асфальт!»

Але вчасно прикусила язика і натягнуто усміхнулася, вважаючи за краще сприйняти ці слова, як жарт. Та це, схоже, і був жарт, он як очі в незнайомця сміються. Ха-ха-ха… Ось тільки жарти у нього дивні якісь. Стрьомні.

- Що ж, тоді буду називати тебе Смарагдом, - заявила я, встаючи з ліжка та поправляючи на собі халат.

- А чому це одразу Смарагдом? – здивувався.

- Імені свого ти мені не кажеш, а я ж маю до тебе якось звертатися. В тебе очі смарагдового кольору, тому будеш Смарагдом, - пояснила весело.

- О, так, дійсно, - якось дивно він на мене подивився, не подобається мені цей погляд.

А наступної миті я відчула, як трусонуло магічне поле. Жах! Це ж хто тут такий неакуратний? Жваво підбігла до вікна. Агааа, нечисть найнижчого порядку. Схоже, ця погань зовні намагається магією пробити бар'єр, що відгороджує будинок від лісу з усіма його монстрами та жахіттями. Не дарма мені вчора той ліс не сподобався, ой не дарма! Я небезпеку за милю відчуваю. Інакше б не вижила.