Купання в калюжі теж має свої переваги

Вийшовши з порталу, я зависла на декілька хвилин, збита з пантелику темрявою навкруги. В цьому світі наразі панувала ніч, а в небі світилися цілих три місяці, кожен з яких мав власний колір: білий, блакитний і фіалковий. У світі нашого універу місяць взагалі відсутній – самі зірки сяють, та й то ж мале-енька планетка, яку можна пішки за день обійти. Диявол-у-Спідниці теж не рухалася з місця – мабуть, також прокліпувалась через таку різку зміну освітлення.

А мене, до речі, збентежив ще й той факт, що я по суті нормально бачу в темряві. Вчорашня гіпотеза підтвердилась. Так, мій мозок усвідомлює, що на даний момент панує ніч і що повинно бути темно, навіть попри три місяці вгорі, але бачу я нормально, ніби в сутінках, навіть кольори непогано розрізняю.

- Чого стала, мов вкопана? Ходімо! – зверхньо сказала мій куратор.

Ось так завжди: спішать, спішать, а на подумати й часу немає. Овва! Здається, я відкрила джерело всіх проблем! Давайте мені науковий ступінь і премію!

В мені знову почали підійматися злість та непокора, хотілося кинути в куратора вогняним згустком і добряче присмалити цій Фурії її гордість… Натомість я зціпила міцніше зуби, кивнула і виконала наказ. Не варто злити цю Меґеру ось так відразу. Встигну ще…

О, я ж, здається, ще не розповідала вам, хто така ця стильна блондиниста тітка, що зовсім не граційно чванкотить підборами по грязюці поруч зі мною і з презирством кривить губи? Це Тетрана Івант Рілф, мій куратор на цей довгий місяць практики. Викладає вона техніку. Цього предмету я ніколи не розуміла і просто зазубрювала напам'ять. Якось в компанії подруг я мала дурість сказати, що ненавиджу цей предмет, як і професора, що його викладає, а Тетрана тоді була десь поруч і почула мої слова, з тих пір вона мене й недолюблює. Краса взаємності.

І як мені стриматися і не стукнути цю єхидну тітку першого ж дня?... От в ректора голова взагалі працює?! Хіба не можна було дати мені куратора, з яким у нас нормальні стосунки? І хто там лише ці списки створює?!

Через обурення, яке переповнювало мене аж по вінця, я геть забула про хвилювання. Ви можете справедливо спитати: «Шановний автор, Ви в своєму розумі?! Вона ж в абсолютно іншому світі, та ще й, судячи з усього, в дуже небезпечному й зовсім не дослідженому! Як можна в таких екстримальних умовах забути про хвилювання?!» Проте автор скромно промовчить і дасть право своїй героїні висловлюватися за себе самій. Хитро, правда?

Навіть до цієї практики і загалом навчання в МУКА я багато подорожувала світами в пошуках собі подібних і своєї родини. Навіть не знаю, скільки років витратила на цю марну справу. Хоча, якщо порахувати… Так, мені зараз сто тридцять п'ять. Значить в пошуках я провела цілих вісімдесят п’ять років, аж до того часу, як вирішила вступити до універу, бо подумала, що спершу мені варто вивчитися в магічному внз та набрати в свою довбешку стільки знань про Всесвіт і його планети та раси, скільки туди лише може влізти. Я сподівалася, що після цього я здогадаюся, де шукати батьків.

Переді мною не стояла дилема більшості абітурієнтів: куди ж подати документи, щоб не протупити?! Універ МУКА я обрала з причини поміркованої ціни на навчання, його близькості до планети мого тоді перебування, а ще через оригінальність абревіатури.

Попереднє життя в дорозі багато чому мене навчило, тож воно однозначно було того варте. Я дізналася, яким великим є насправді Всесвіт, дослідила сотні бібліотек і бачила стільки всього прекрасного! Щоправда, і жахливі речі не оминули мене, на жаль.

Що ж, раз уже про це загаворила, відкрию вам короткий нарис своєї біографії.

Дитинство моє минуло на планеті Земля в країні під назвою Україна в страшненькому на вигляд, але тихому, містечку під Києвом. Мене виховали чудові люди, яких я щиро любила. Вони дали мені освіту, тепло і батьківську турботу.

Я ніколи не ходила до школи, а здобувала освіту вдома, адже фізично та ментально я розвивалася значно повільніше, ніж люди. З часом і я почала це помічати… Мої друзі, з якими я гралася на дитячому майданчику вже знайшли роботу, а мені на вигляд не дали б і років п’ятнадцяти. Не в змозу більше приховувати правду, батьки відкрили мені таємницю. Одного вечора вони посадили мене навпроти себе за столом на кухні і, шалено переживаючи, пояснили, що насправді вони мене вдочерили. Батьки знайшли мене, замотану в купу теплих ковдр, просто під дверима свого будинку (в них був приватний будинок, який перейшов у спадок мені, я зазвичай проводжу там відпустку чи канікули і за звичкою називаю його «домом»). Зі мною в колисці був папірець з ім’ям «Вікторіка Вайсер». І більше нічого.

«Наче лелека принесла», - говорила того дня мама, з теплою любов’ю дивлячись на мене.

Вони з татом дуже обережно добирали слова, однак, попри всі страхи моїх батьків, я не надала суттєвого значення своєму корінню, а впадати в екзистенційну кризу та закочувати істерику «Чому ви не сказали мені про це раніше?!» я не бачила сенсу. Я тоді просто знизала плечима і сказала: «Ну, ок».

Пізніше я вступила до універу. Так, у мене вже є вища освіта, але немагічна. Повірте, якби мене не штовхнула на цей крок гостра необхідність, я б ніколи не наважилась на здобуття другої вищої освіти. НІКОЛИ.

Оскільки ЗНО я склала пристойно, змогла вступити до престижного університету, мрії багатьох. Вчилася я наполегливо, хоча вища освіта і не виправдала моїх високих очікувань, а обсяг домашки просто вбивав. Вбивав будь-яку ініціативу і бажання вчитися.