Історія про бурундучка-в-перуці

- Ось, тримайте, студентко. Ваше направлення на практику, - сказала пані Гай, простягнувши мені конверт, а потім додала співчутливо: - Мені справді дуже шкода, Вікторіко.

Я з острахом прийняла конверт, очікуючи побачити щось жахливо нудне. Угу, запроторять мене бозна-куди, а ти там цілий місяць нудься, плавай серед боліт, шукай якусь "дуже важливу та цілющу" травичку. Я ж від нудьги там помру!

Відкрила.

- Яка удача, - прошепотіла я нечутно, не вірячи своєму щастю, а потім, божевільно сміючись вилетіла з кабінету нашого зама ректора, навіть не побажавши хороших канікул пухкенькій та неймовірно добрій жіночці в окулярах, яка дивилася на мене зі щирим співчуттям. Пані Гай, напевне, подумала, що то я не витримала напруги і докотилася до істерики (ага, аж два рази! помрійте!). Але вона ж не знала, що мені не співчувати треба, а привітання висловлювати, адже я, випускниця Магічного Університету ім. Клольда Артуського, скорочено МУКА (символічно, правда?), отримала найкращий варіант практики з усіх можливих.

Волосся моє зараз нагадує щире золото і в’ється дрібними кучерями. Люблю, коли воно набуває саме такого кольору. Він для мене означає радість. Так, наразі мене переповнює справжнє, не затьмарене різними думками та турботами, Щастя! Важко втримати це почуття всередині себе, завжди кортить з кимось поділитися хоча б його крихтою… Тому я підстрибом рушила до своєї кімнати, стискаючи в руці направлення на найкращу у Всесвіті практику, пританцьовуючи і мугикаючи під ніс веселий мотив, почутий в котромусь зі світів.

До моїх причуд вже звикло все наше різношерсне населення, тож особливої уваги я своїм прекрасним настроєм не привернула. Чого в нашому універі лишень не побачиш! Іноді здається, що навіть якби хтось раптом оголосив про неминучий кінець Всесвіту, студенти та викладачі МУКА філософськи покивали б, знизали плечима, мовляв «з ким не буває» і далі спокійно займалися своїми справами. Так, народ у нас добряче загартований, аж приємно глянути. І ніде правди діти, не без моєї допомоги! Це я їх усіх тут вилюднила, чим дуже пишаюся. А то як я лишень приїхала сюди чотири роки тому, одразу за серце хапалися, а то й падали без свідомості після найменшої моєї капості чи жартика, та й щось мені підказує, що в ті часи вони лише на серцевих краплях та заспокійливих відварах і жили...

Але я теж на першому курсі зовсім іншою була. Це зараз я вже більш-менш спокійна юна леді, а тоді… Скажу так: до такого викладачів МУКА ні підготовчі курси, ні життя не готувало. А про студентів взагалі мовчу: зі мною навіть старшокурсники боялися зв’язуватись.

"Що ж, облишмо моє кримінальне минуле. Головне, що зараз мені добре, життя складається, якнайкраще, і в мене сьогодні пречудовий настрій!" – зі властивим моїй натурі оптимізмом міркувала я, крокуючи жовтою брукованою доріжкою від головної будівлі, де проходили лекції та знаходилися кабінети ректора, його зама, професорів, деканів, ну й далі за списком, до жіночого гуртожитку.

Кінець травня. Вже відчутно припікає сонечко, однак іноді на нас таки налітають хмарки і проливаються зливою, лякаючи студентів громом та блискавками. Я ж завжди, скільки себе пам'ятаю, любила грозу. Вона викликала в мені особливі шаленство та радість. В такі моменти хотілося гасати під дощем і веселитися, начшавши на можливість захворіти. А блискавки! Кожна з них вселяє в душу благоговіння й захват. Ех, шкода лишень, що давно вже у нас хорошої грози не було.

Зовсім скоро переді мною постала проста двоповерхова будівля з білої цегли, над якою свого часу архітектори вирішили не заморочуватись і залишили її без прикрас. Наспівуючи той самий мотивчик, я на крилах щастя влетіла всередину, не звертаючи уваги на нудне бубоніння старенької бабці біля входу (все як завжди), і помчала на другий поверх.

- Ура!!! – голосно сповіщуючи про свій прихід, увірвалася я в нашу з подругою кімнату.

- Чого верещиш, божевільна? – гаркнула вона, як робила це завжди, коли я її відволікала. – Чи кулю в голові маєш?

- Ні, - широко усміхнулася я, анітрохи не образившись.

- Та бачу вже, - пробурчала вона, допасовуючи детальку якогось свого нового маго-механічного винаходу. – То чого кричиш тоді?

- Ти не повіриш, - з ентузіазмом почала я говорити. Ліна ледь помітно напружилась, очікуючи найгіршого. – Вгадай, куди мене на практику відправляють!

- Ну, - почухала вона потилицю з коротким і розтріпаним чорним волоссям, де-не-де обсмаленим через вчорашній вибух її експериментального винаходу. – Судячи з твого радісного вигляду, це щось небезпечне, ризикове та божевільне, але, на твою думку, шалено цікаве, - я закивала головою, а вона задумалася. – Якщо згадати, які там були світи для практики в списку на дошці оголошень... – вона скривилася. – Ні, тільки не кажи мені, що... – я з нетерпінням чекала, коли ж вона, нарешті, озвучить свій безсумнівно правильний здогад. – Невже тебе відправляють дослідити отой світ в самому кінці списку?!

- Саме так! – радісно крикнула я, обкрутившись навколо себе декілька разів та пострибавши. Все-таки Ліна знає мене, як відлуплену, якщо так швидко здогадалася. Але вже за секунду я скривилася ніби середа на п'ятницю, а на чудовий настрій набігла хмаринка, про що поспішило сповістити і моє волосся, що дрібними хвильками спадало на плечі, – воно стало трохи темнішого русявого відтінку. – Але куратором у мене буде Диявол-у-спідниці, тому живою повернеться лише одна з нас. Або я її прикандичу на радість студентам, або вона мене тихенько під кущиком прикопає і ощасливить викладачів.