14.

    Ніч була довгою і важкою. Роза лежала на великому ліжку, дивлячись у стелю. Родіон спав на канапі біля вікна — або вдавав, що спить. 

Між ними панувала холодна, колюча тиша, якої раніше ніколи не було. Роза кілька разів переверталася з боку на бік. Подушка здавалася незручною. Ковдра душила. Думки крутилися по колу. Вона знову й знову згадувала вечерю. Обличчя Кіри. Світлани. Нелі. Погляди гостей. 

Те, як Родіон дивився на неї після бійки. Найгірше було навіть не це. Найгірше — бачити розчарування в його очах. Усе життя вона звикла, що її засуджують. Але не він. Не Родіон. 

Саме тому зараз було так боляче. Близько четвертої ранку Роза не витримала. Вона тихо встала, підійшла до канапи й сіла на край. Родіон одразу відкрив очі. Він не спав. 

— Не можу заснути, — тихо сказала вона. 

— Я теж. 

   Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного. Без образ. Без злості. Лише втома. Вона мовчала довго, потім простягнула руку і торкнулася його плеча. 

— Вибач, — прошепотіла Роза. — Я переборщила. 

Не повинна була кидати тісто в Нелю. І тим більше — лізти в бійку з Кірою. Їй було важко це говорити. Перепрошувати вона ніколи не любила. Особливо коли частина її досі вважала, що Кіра заслужила той удар. Родіон повернувся до неї. 

У напівтемряві його обличчя виглядало втомленим, але вже не сердитим. 

— Я теж перегнув, — зізнався він. — Не мав права так на тебе кричати. Ти не винна, що вони тебе спровокували. Просто… я злякався. Злякався, що ти все зруйнуєш. І що я не зможу тебе захистити. 

Роза опустила голову. Ці слова вдарили несподівано. Не тому, що образили. Навпаки. Бо вона раптом зрозуміла: він справді боявся. Не за себе. За них. 

— Я не вмію бути «правильною», Родіон. Я намагаюся. Але коли мене принижують… у мене включається режим виживання. Я не можу інакше. Він сів на канапі й обережно притягнув її до себе. Роза не опиралася. Вона притулилася до його грудей і тихо зітхнула. Від знайомого запаху його парфумів стало трохи легше. Наче вона нарешті повернулася додому. 

— Я знаю, — прошепотів він, гладячи її по спині. — І я не хочу, щоб ти змінювалася. Мені потрібна саме така Роза. Груба. Чесна. Справжня. Просто… іноді треба трохи стримуватися. Не для них. Для себе. 

Вона підняла голову і подивилася йому в очі. 

— Ти справді хочеш бути зі мною? Навіть після всього цього? Родіон усміхнувся — тепло і щиро. 

— Навіть після цього. Особливо після цього. Ти — найкраще, що зі мною трапилося за останні роки. І я не збираюся тебе відпускати. Роза довго мовчала. У грудях щось стислося. Небезпечно сильно. 

— Я теж не хочу тебе відпускати, — тихо сказала вона. — Хоча іноді дуже хочу тебе вбити. Родіон тихо засміявся і поцілував її в маківку. 

— Домовились. Будемо іноді хотіти вбити одне одного. Але залишатися разом. 

— Романтика. — Найкраща з можливих. 

Вперше за всю ніч Роза посміхнулася. Справжньо. Без зусиль. Без захисту. Вони перебралися на ліжко. Роза лягла, поклавши голову йому на груди. Родіон обійняв її міцно, ніби боявся, що вона зникне. За вікном починався світанок. Небо поступово світлішало. 

— Я боюся, — раптом зізналася вона. — Боюся, що не впораюся. Що стану для тебе тягарем. Що ти колись прокинешся і зрозумієш, що я не варта всього цього. Родіон підняв її підборіддя і подивився прямо в очі. 

— Послухай мене. Ти не тягар. Ти — мій вибір. Найкращий вибір у моєму житті. І я буду поруч. У погані дні, в хороші, в дні, коли ти захочеш мене вбити, і в дні, коли ти будеш сміятися. Ми будемо вчитися разом. Повільно. Без поспіху. У Рози защипало в очах. Вона ненавиділа плакати. Але зараз навіть не намагалася це приховати. 

— Обіцяєш? 

— Обіцяю. 

Вони лежали в мовчанні. Тепер воно було іншим. Не холодним. Не ворожим. Спокійним. Роза провела пальцем по його грудях і тихо сказала: 

— Я ніколи не думала, що зможу комусь довіряти. Але тобі… тобі довіряю. Родіон поцілував її в губи — ніжно, довго, з теплотою, якої вона раніше не відчувала. 

— А я ніколи не думав, що захочу когось захищати так сильно. Але хочу. І буду. Вони заснули, міцно обійнявшись. Уперше за довгий час обоє спали спокійно. 

 Наступні місяці були непростими, але справжніми. Роза поступово звикала до нового життя. Вона не стала «світською леді», але почала працювати в невеликій логістичній компанії Родіона — на своїх умовах. У перший робочий день вона посварилася з водієм. На другий — з менеджером. На третій її вже поважав весь склад. 

Родіон лише сміявся. 

— Ти дивовижна. 

— Я знаю. 

— Скромності не додалося. 

— І не дочекаєшся. 

Валерій спостерігав за цим із дедалі більшим подивом. Він очікував, що Роза швидко здасться. Що їй набридне. Що вона втече. Але цього не сталося. Навпаки. Вона вперто вгризалася в нове життя. Навіть коли було важко. Навіть коли хотілося все кинути. Неля продовжувала її недолюблювати. Але тепер діяла обережніше.