12.

У будинку Воронець того вечора пахло дорогими парфумами, вином і напругою, яку намагалися сховати за ввічливими усмішками. Неля організувала «невелику сімейну вечерю» з нагоди майбутнього весілля так старанно, ніби готувала не свято, а виставу. Усе виглядало бездоганно: кришталеві келихи, свічки у високих підсвічниках, світлі скатертини, офіціанти в чорному. Але Роза відчувала — за цією красивою картинкою ховається щось брудне. У вітальні зібралося близько двадцяти гостей. 

Бізнес-партнери Валерія, сусіди, кілька подруг Нелі, які дивилися на всіх оцінюючими поглядами, ніби прийшли не на вечерю, а на перевірку. І, звісно, були запрошені Світлана з Кірою. Роза стояла біля великого вікна, схрестивши руки на грудях. На ній були прості чорні джинси й темно-сірий светр. Без прикрас, без показної розкоші. Вона почувалася чужою серед цього блиску. Наче випадково зайшла не в ті двері. За вікном уже стемніло. У склі відбивалися люди, світло люстр і її власне напружене обличчя. Родіон підійшов тихо, майже непомітно. Його долоня лягла їй на поперек — тепла, важка, заспокійлива. 

— Тримайся, — прошепотів він їй біля скроні. — Якщо стане зовсім погано, ми просто поїдемо. 

   Роза ледь кивнула. Вона бачила, як Неля ходить між гостями з натягнутою усмішкою. Як Валерій удає, що все під контролем. Як люди нишком дивляться на неї, думаючи, що вона цього не помічає. Повітря було липким від фальші. Поки що вечір минав спокійно. Гості пили вино, говорили про бізнес, відпочинок, ціни на нерухомість. Хтось сміявся занадто голосно. Хтось удавав щиру привітність. А потім двері вітальні відчинилися. Роза навіть не обернулася одразу. Вона спершу почула голос Нелі — надто радісний. 

— О, нарешті! Ми вже думали, що ви не прийдете! Світлана зайшла першою. У дорогому бежевому костюмі, з ідеально укладеним волоссям і тим самим холодним виразом обличчя, від якого в Рози ще з дитинства стискалося всередині. За нею йшла Кіра — у короткій червоній сукні, на високих підборах, із самовдоволеною усмішкою. Роза відчула, як її плечі мимоволі напружилися. 

  Родіон це помітив. Його пальці сильніше стиснули її талію. Світлана зупинилася посеред вітальні й одразу вп’ялася поглядом у Розу. Повільно ковзнула очима по її одязі й скривила губи. 

— Оце так, — протягнула вона з показовим здивуванням. — А ти швидко звикла до красивого життя. Кіра тихо засміялася. 

— Мамо, ну а що ти хотіла? Вона завжди вміла влаштовуватися чужим коштом. Просто тепер чоловік багатший попався. 

Кілька гостей  переглянулися між собою. Роза мовчала. Її пальці повільно стиснулися в кулаки. Родіон уже хотів щось сказати, але вона легко торкнулася його руки. 

— Не треба, — тихо сказала вона. Вона не хотіла ховатися за ним. Не сьогодні. 

Світлана підійшла ближче. Її голос став голоснішим — так, щоб чули всі. 

— Ти з дитинства була проблемою. Вічно зла, невдячна. Ми тебе годували, одягали, тягнули на собі після смерті твого батька… А ти тільки псувала нам життя. 

У Рози всередині щось різко стиснулося. Перед очима на секунду мигнули старі спогади: холодна кімната, чужі люди, запах сирості в дитбудинку, маленька ковдра, під яку вона ховалася ночами. 

— А тепер подивіться на неї, — продовжила Світлана, озираючись на гостей. — Стоїть тут господинею. У чужому домі. Кіра фиркнула. — Пам’ятаєш, як тебе в дитбудинку називали? Дикункою. Бо ти кидалася на всіх із кулаками. 

Декілька людей тихо засміялися. Роза відчула, як жар повільно піднімається до обличчя. Неля стояла збоку з келихом вина й навіть не намагалася це зупинити. Навпаки — в її очах блищало дивне задоволення. Роза зробила крок уперед. 

— Ви викинули мене, коли мені було три роки, — сказала вона спокійно, але її голос звучав твердо. — Забрали все, що залишив батько. А тепер прийшли сюди принижувати мене перед чужими людьми? Світлана різко примружила очі. 

— Не драматизуй. Ми тебе виростили. 

— Ви позбулися мене. Це різні речі. У вітальні стало тихо. Навіть музика десь у кутку тепер звучала неприродно голосно. Кіра скривилася. 

— Та ким ти себе взагалі уявила? Думаєш, якщо спиш із мажором, то стала кимось? 

Родіон різко напружився. 

— Обережніше зі словами, — холодно сказав він. Кіра глянула на нього й посміхнулася ще гидкіше. 

— А що? Неправда? 

Роза дивилася на неї й раптом зрозуміла: вони ніколи не зміняться. Ніколи не визнають, що зробили їй боляче. 

Для них вона завжди буде дівчинкою, яку можна принижувати. І саме це остаточно її розлютило. 

— Ти все життя жила за мамині гроші, — тихо сказала Роза. — І зараз відкриваєш рота на мене? 

У Кіри сіпнулася щока. 

— Заткнися. 

— А то що? Кіра різко штовхнула її в плече. Не сильно. Але достатньо. 

У Родіона навіть рука смикнулася вперед, та він не встиг. 

    Роза штовхнула Кіру у відповідь — різко й сильно. Та відлетіла назад і врізалася стегном у край столу. Келихи задзвеніли. Хтось ахнув. 

— Ти хвора?! — заверещала Кіра. І кинулася на неї. 

Усе сталося за секунди. Кіра схопила Розу за волосся, Роза вдарила її по руці. Вони зчепилися посеред вітальні під крики гостей. Червоне вино хлюпнуло на скатертину. Чийсь телефон уже був налаштований для рілсу.