11.

Нелю не цікавила правда.

Її цікавила перемога.

Вона стояла біля вікна своєї спальні на другому поверсі й дивилася вниз, у сад. Її пальці нервово стискали край штори. Обличчя було напруженим, губи стиснуті в тонку лінію.

Від самого дня весілля Родіона вона майже не спала нормально.

Кожного ранку прокидалася з думкою про Розу.

Кожного вечора лягала спати з відчуттям поразки.

Її дратувало все.

Те, як Родіон дивився на дівчину.

Те, як Валерій почав менше звертати увагу на сімейні конфлікти.

Те, як прислуга поступово переставала боятися Розу і навіть почала ставитися до неї з симпатією.

Найбільше ж Нелю дратувало інше.

Роза не намагалася завоювати цей дім.

Не лестила.

Не підлаштовувалася.

Не просила схвалення.

Наче їй було байдуже.

А це було найгірше.

Бо людей, які прагнуть любові, можна контролювати.

Людей, які прагнуть схвалення, можна принижувати.

А Роза дивилася Нелі просто в очі й поводилася так, ніби її думка нічого не варта.

Саме тому Неля вирішила діяти.

— Ольго, — тихо покликала вона.

З кутка кімнати вийшла молода жінка років тридцяти — служниця, яку Неля найняла два роки тому. Тиха, непомітна, з гострим поглядом. Саме те, що потрібно.

— Слухаю, пані.

Неля обернулася. Її голос став холодним і владним:

— Ти будеш стежити за Розою. Постійно. Куди ходить, з ким зустрічається, що говорить телефоном, що пише. Все. Особливо — її минуле. Родичі, друзі, будь-які темні історії. Я хочу знати про неї все.

Ольга ледь помітно кивнула.

— Зрозуміла. Буде зроблено.

— Таємно, — додала Неля. — Щоб ні Родіон, ні ця... ця особа нічого не запідозрили. Якщо вона дізнається — ти вилетиш звідси за годину.

— Я знаю свою роботу, пані.

Неля відвернулася назад до вікна.

— Почни сьогодні.

Коли двері зачинилися, вона ще довго стояла нерухомо.

Унизу Роза сиділа на лавці під яблунею.

На колінах лежала книга.

У руці — чашка кави.

Вона виглядала спокійною.

Майже щасливою.

І це дратувало Нелю більше за будь-яку образу.
 

---

Наступні кілька днів минули тихо.

Принаймні зовні.

Неля поводилася майже бездоганно.

Навіть привіталася з Розою за сніданком.

Навіть посміхнулася.

Щоправда, від цієї посмішки хотілося перевірити столові прибори на наявність отрути.

Роза одразу відчула недобре. Але не подала виду.

Але не могла зрозуміти, що саме відбувається.

Одного разу вона помітила Ольгу біля воріт, коли поверталася з магазину.

Іншим разом служниця раптом почала цікавитися її дитинством.

Ще через день випадково опинилася поруч, коли Роза говорила телефоном.

Збігів ставало забагато.

Але доказів не було.

Тому Роза просто насторожилася.

І почала уважніше дивитися навколо.

Ольга працювала методично.

Спочатку соціальні мережі.

Потім старі знайомі.

Потім сусіди. Вихователі з дитбудинку.

Навіть колеги по роботі.

І що більше вона дізнавалася, то сильніше дивувалася.

Бо картина не складалася.

Роза не була ні злочинницею, ні аферисткою.

Не мала боргів.

Не була замішана в скандалах.

Навпаки.

Більшість людей згадували її однаково.

Вперта.

Запальна.

Груба на язик.

Але чесна.

Одного вечора Ольга сиділа в машині біля будинку Кравченків і слухала чергову сусідку.

— Та Розка завжди була нормальною дівчинкою, — розповідала літня жінка. — Просто життя її не любило.

— А мачуха?

— Світлана?

Сусідка пирхнула.

— Оце вже інша історія.

Ольга запам'ятала кожне слово.

А потім поїхала доповідати.
 

Минуло чотири дні.

Ольга тихо зайшла до кабінету Нелі ввечері, коли Валерій уже поїхав на зустріч. Вона зачинила двері за собою і встала біля столу.

— Є новини, пані.

Неля відклала телефон і подивилася на неї з інтересом.

— Кажи.

— Я знайшла її родичів. Мачуху — Світлану Колючеву — і зведену сестру Кіру. Вони живуть у районі «Сонячний». Мачуха має невеликий бізнес з нерухомості, який колись успадкувала від батька Рози. Вони не підтримують стосунків. Навпаки — ненавидять одне одного.

Неля повільно усміхнулася. Усмішка була неприємна, хижа.

— Продовжуй.

— Я поговорила з сусідкою. Виявляється, Світлана часто розповідала, яка Роза «невдячна тварюка», яка «зруйнувала їй життя». Кіра теж не приховує презирства. Вони вважають її сміттям.

Неля відкинулася на спинку крісла. Очі її блищали.

— Чудово. Просто чудово.

Вона підвелася і почала повільно ходити кабінетом.

У голові вже народжувався план.

Жорстокий.

Дріб'язковий.

Але саме такі плани вона любила найбільше.

Не прямий удар.

Не відкритий конфлікт.

А ретельно підготовлене приниження.

— Організуємо вечерю. У п'ятницю. В честь «весілля» Родіона і цієї... особи. Запроси Світлану і Кіру. Скажи, що це приватна сімейна вечеря. І обов'язково поклич сусідів — подружжя Ковалевських і Лебедєвих. Вони люблять пліткувати.

Ольга ледь підняла брову.

— Ви впевнені? Це може бути... скандально.

— Саме цього я і хочу, — холодно відповіла Неля. — Нехай вся ця «родина» побачить, ким насправді є Роза. Нехай вона стоїть посеред нашого дому, в своєму жахливому одязі, і намагається поводитися «пристойно». А ми будемо спостерігати, як вона ламається.

На мить у кабінеті стало тихо.

Ольга мовчала.

І вперше за довгий час відчула легкий дискомфорт.

Бо в голосі Нелі звучала не просто неприязнь.

Там була справжня одержимість.

Наче Роза стала для неї особистим ворогом.
 

---

Пізніше того вечора Неля особисто переглядала список гостей.

Кожне прізвище викликало задоволення.

Ковалевські.

Лебедєви.

Пані Вітер.

Пан Гойда.

Усі люди, які обожнювали чужі скандали.