9.

Минув рівно чотирнадцятий день, як Роза жила в цьому домі.

Вони не влаштовували пишного весілля. Просто розписалися вранці в маленькому загсі, без гостей, без білої сукні й без фотографа. Роза була в чорних джинсах і його шкіряній куртці. Родіон — у простій сірій сорочці. Після цього вони поїхали в кафе на околиці, з’їли по шматку піци й повернулися в будинок Воронець.

Роза всю дорогу крутила на пальці тонке срібне кільце. Ніби досі не вірила, що воно справжнє. І що тепер це — її життя.

Увечері в будинку було тихо. Валерій і Неля поїхали на якийсь благодійний вечір — «щоб не бачити цього цирку», як сказала Неля перед виходом.

Родіон зачинив двері своєї кімнати й повернувся до Рози. Вона стояла біля вікна, обіймаючи себе руками, і дивилась у темряву саду. Коротке каре трохи скуйовджене, на шиї — тонкий слід від ремінця сумки, яку вона весь день носила через плече.

На підвіконні лежала її пачка сигарет, але вона навіть не відкрила її. Лише дивилась у чорні гілки дерев так уважно, ніби там можна було знайти відповідь на щось важливе.

— Ти в порядку? — тихо запитав він.

Роза кивнула, не обертаючись.

— Просто… дивно. Я ніколи не думала, що буду жити в такому будинку. І тим більше — з кимось.

Вона нервово всміхнулася кутиком губ.

— Я все чекаю, що зараз прокинуся десь у своїй старій квартирі. Зі стелею в тріщинах і сусідами, які о третій ночі слухають шансон.

Родіон тихо хмикнув.

— Тут теж є свої жахи. Наприклад, мій брат і Неля.

Роза пирхнула від сміху, і напруга в кімнаті трохи розтанула.

Родіон підійшов ближче. Обережно обійняв її ззаду, поклав підборіддя їй на маківку. Вона не відсторонилася, але й не розслабилася. Він відчував, як напружені її плечі. Як дрібно вона вдихає.

Його долоні повільно ковзнули по її руках вниз, зігріваючи холодні пальці.

— Якщо хочеш — можемо просто поспати, — м’яко сказав він. —  Не обов'язково має бути щось сьогодні.

Роза довго мовчала. Потім тихо відповіла:

— Я не боюся тебе. Я боюся… що це буде неправильно. Що я зроблю щось не так.

— Розо.

Він розвернув її до себе. Її очі були серйозні й трохи розгублені. Наче вона справді чекала, що її зараз оцінюватимуть.

Родіон повернув її до себе. Його руки лягли їй на талію — легко, без тиску.

— Між нами немає «правильно» чи «неправильно», — сказав він. — Є тільки ми. І те, що ми хочемо.

Вона ковтнула повітря й повільно кивнула.

Він нахилився і поцілував її — дуже повільно, майже благоговійно. Роза відповіла. Спочатку нерішуче, потім — з тихою, сором’язливою відданістю, яку вона майже ніколи не показувала.

Її пальці несміливо стиснули тканину його сорочки. Родіон відчув, як вона тремтить, і зробив поцілунок ще м’якшим. Без поспіху. Без вимоги. Лише теплі губи, запах м’яти і його долоня на її спині.

Роза тихо видихнула й сама потягнулася ближче.

Вони повільно відступили до ліжка. Родіон сів на край, а Роза залишилася стояти між його колін. Він підняв руки і обережно стягнув з неї худі. Під ним була проста чорна майка. Роза інстинктивно скрестила руки на грудях.

Вона звикла ховатися. У широкому одязі, у грубих словах, у своїй різкості. Наче якщо ніхто не побачить її справжню — ніхто не зможе зробити боляче.

— Не треба ховатися, — прошепотів він. — Ти красива.

— Я не красива, — буркнула вона, але руки опустила.

Родіон усміхнувся і поцілував її в ключицю, потім у шию, потім знову в губи. Кожний дотик був повільним, ніби він боявся її злякати. Роза поступово розслаблялася. Її пальці заплуталися в його волоссі, потім ковзнули по спині під сорочкою.

Вона здригнулася, коли торкнулася теплої шкіри під пальцями. Наче сама не очікувала, що їй це так сподобається.

Родіон підняв голову й подивився на неї уважно.

— Що? — насторожено спитала вона.

— Ти зараз червонієш.

— Замовкни.

Він тихо засміявся, і Роза закотила очі, але вже за секунду сама поцілувала його — швидко, ніби хотіла заткнути.

Вони лягли на ліжко. Родіон зняв свою сорочку і відкинув її вбік. Коли він нахилився над нею, Роза подивилася йому в очі — серйозно, майже суворо.

— Якщо ти зараз почнеш мене жаліти — я тебе вдарю, — прошепотіла вона.

— Я не збираюся тебе жаліти, — відповів він і поцілував її в чоло. — Я просто хочу тебе. Таку, яка є.

Від цих слів у неї щось боляче стиснулося всередині. Ніхто ніколи не говорив їй такого тоном, у якому не було жалості чи насмішки.

Він цілував її повільно, спускаючись від шиї до плечей. Роза тихо видихала, її пальці стискали простирадло. Коли його рука ковзнула під край її майки, вона напружилася, але не зупинила його. Навпаки — сама підняла руки, дозволяючи зняти тканину.

Прохолодне повітря торкнулося шкіри, і Роза мимоволі здригнулася. Родіон одразу накрив її своїм тілом, зігріваючи. Його долоня повільно ковзнула вздовж її ребер, затрималася на талії.

Світло в кімнаті було приглушене — тільки нічник біля ліжка. Родіон дивився на неї так, ніби бачив уперше. Роза відвернулася, соромлячись.

— Не дивись так, — буркнула вона.

— Не можу не дивитися, — чесно відповів він.

Він провів пальцями по її щоці, прибрав за вухо коротке пасмо волосся. Його погляд був таким відкритим, що їй хотілося одночасно сховатися і притиснутися ближче.

Він ліг поруч і притягнув її до себе. Їхні тіла торкнулися — теплі, живі, трохи напружені. Роза притиснулася обличчям до його шиї. Її серце калатало так сильно, що він відчував це шкірою.

Родіон повільно гладив її спину кінчиками пальців. Від кожного такого руху по її шкірі пробігали мурашки.

— Я ніколи… так… — тихо зізналася вона.

Їй важко було навіть договорити це. Слова застрягали десь між соромом і страхом.

— Я знаю, — прошепотів Родіон і поцілував її у скроню. — Ми не будемо поспішати. Скільки треба — стільки і будемо.

Він цілував її повільно й терпляче, ніби вчив довіряти кожним дотиком. Його губи ковзали по її шиї, по плечу, по внутрішньому боку зап’ястка, від чого Роза тихо затримувала подих.