8.2

Минув місяць.
Роза офіційно переїхала до великого будинку родини Воронець. Родіон віддав їй окрему спальню з величезним вікном і власною ванною, але вона майже завжди спала в його кімнаті — згорнувшись калачиком під його ковдрою, ніби все ще боялася, що хтось прийде і вижене її посеред ночі.

Сьогодні був черговий «сімейний» обід. Валерій наполіг, щоб усі зібралися за столом. Неля, звісно, підтримала ідею.

За столом панувала напружена тиша.

Роза сиділа у своїх звичайних чорних джинсах і оверсайз светрі, з коротким каре, яке вона так і не навчилася укладати. Проте воно хоча б відросло. Поруч сидів Родіон і постукував пальцями по столу. Йому було нудно. Але він знав коли збирається така компанія то це не на довго. 
Навпроти них сиділа  Неля в ідеальній кремовій блузці, з бездоганним макіяжем. Поруч із Нелею — Катя Лисенко, яка прийшла «випадково» і тепер мило посміхалася, тримаючи келих з вином.

Валерій нарізав стейк, намагаючись зберегти спокій.

— Як твоя робота, Роза? — солодко запитала Неля, відрізаючи шматочок лосося. — Все ще на складі? Чи вже звільнилася, як і планувала?

Роза спокійно жувала салат.

— Все ще на складі. І не планую звільнятися.

Неля підняла брови.

— О, як… похвально. Більшість дівчат на твоєму місці вже б кинули цю важку роботу. Особливо коли живуть у такому домі. Але ти, мабуть, звикла до фізичної праці.

Катя тихо хихикнула, прикриваючись серветкою.

Роза повільно поклала виделку.

— А ти, Нелю, звикла до того, що хтось за тебе все робить? — спокійно парирувала вона. — Бо я бачила, як ти навіть каву собі не можеш зробити. Тільки дзвониш служниці.

Неля посміхнулася, але посмішка вийшла кривою.

— Мила, я просто турбуюся про твою репутацію. Ти ж тепер дружина Родіона. Люди говорять. Кажуть, що Воронець-молодший привів у дім… як би це м’яко сказати… дівчину з вулиці.

Катя нахилилася вперед, її голос був медово-солодким:

— Я теж чула. Деякі наші спільні знайомі були в шоці. Особливо коли дізналися, що ти… ну… з дитбудинку. Це треш....

Роза відкинулася на спинку стільця. Її погляд став холодним і гострим.

— А ви, Катю, краще розкажіть, як ви вже три роки бігаєте за Родіоном, як собачка, і все одно отримали відмову. Може, в цьому і є причина вашого шоку?
Родіон випустив смішок. 
Катя почервоніла.

Неля різко поставила келих на стіл.

— Роза, ти переходиш межу. Ми прийняли тебе в цей дім. Ми терпимо твої манери, твій одяг, твою грубість. А ти…

— А я що? — Роза подивилася на неї прямо. — Не ходжу на підборах? Не посміхаюся, як лицемірка? Не називаю тебе «дорогенька»? Вибачте, не вмію. І не збираюся вчитися.

Вона перевела погляд на Валерія.

— Ви хотіли, щоб Родіон одружився з «пристойною» дівчиною. Ось вона сидить. А тепер терпіть.

Валерій потер скроні.

— Роза, ми просто хочемо, щоб ти… трохи адаптувалася. Це ж не гуртожиток. Тут є певні правила. Зрозумій це!

— Правила? — Роза коротко засміялася. — Ви маєте на увазі, що я маю мовчати, посміхатися і не псувати вам апетит своєю присутністю?

Неля вже не стримувалася.

— Ти груба, невихована і абсолютно не відповідаєш рівню нашої родини. Як Родіон міг обрати тебе — я досі не розумію й дивуюся.

Роза повільно встала. Її голос став тихим, але дуже чітким:

— А я не розумію, як ви можете жити з підкаблучником, який навіть за столом боїться сказати слово без твого дозволу, та ще й мене намагаєшся поставити на місце?. Ви мене принижуєте за обідом, при вашій подрузі, думаєте, що я буду мовчати? Помиляєтеся. Я не буду. І якщо ви ще раз спробуєте мене опустити — я відповім. Голосно. Щоб усі ваші «знайомі» почули.

Вона подивилася на Катю.

— А ти, Катю, якщо ще раз прийдеш сюди «випадково»  почнеш виливати отруту й кидатимеш звабливі погляди Родіону  — я тобі не просто слова скажу. Я тобі покажу, як у дитбудинку вирішують конфлікти. Зрозумiла?

Катя відвернулася, бліда.

Роза взяла свою тарілку і пішла на кухню. За столом запанувала мертва тиша.

Через хвилину до неї підійшов Родіон. Він обійняв її ззаду, притулившись підборіддям до її маківки.

— Ти була прекрасна, — тихо сказав він.

— Я була грубою, — буркнула Роза.

— Саме тому прекрасною.

Він повернув її до себе і поцілував — повільно, тепло, з ніжністю, якої вона ще не звикла.

— Я тобі обіцяв, що завжди буду захищати. Але бачу, що ти і сама добре справляєшся.

Роза притулилася чолом до його грудей.

— Вони мене ненавидять.

— Так. І це добре. Нехай звикають.

Він поцілував її ще раз — вже глибше.

А в їдальні Неля тихо, але люто сказала Валерію:

— Це треба припинити. Негайно.

Але Роза вже не чула. Вона стояла в обіймах Родіона і вперше за довгий час відчувала, що не одна.
​