8.1

Родіон тримав Розу за руку, коли вони підійшли до великого будинку Воронець. Вона була у своїх звичайних чорних джинсах, грубих черевиках і oversize худі, тільки замість старої куртки — його шкіряна, яку він накинув їй на плечі. Коротке каре розтріпане, на губі — свіжа подряпина від вчорашньої зміни.

— Ти впевнений? — тихо буркнула Роза, зупиняючись перед високими дверима.

— Абсолютно, — відповів Родіон і стиснув її пальці. — Готова?

— Ні. Але пішли вже.

Родіон відчинив двері без стуку. Він вже передчував азарт всієї цієї історії. Бачив перед собою шоковані обличчя брата та Нелі.

У вітальні, як завжди, панувала ідеальна атмосфера. Кришталь, білі скатертини, запах дорогого вина. Валерій і Неля вже сиділи за столом. Коли вони побачили, хто увійшов разом з Родіоном, у кімнаті запанувала мертва тиша.

Неля повільно поставила келих на стіл. Її ідеально нафарбовані губи розтулилися.

Валерій підвівся так різко, що стілець від’їхав назад з гуркотом.

— Родю… що це означає? — голос його був низьким і напруженим.

Родіон усміхнувся — спокійно, майже зухвало. Він підняв руку Рози й поцілував тильну сторону долоні.

— Знайомтеся. Це Роза. Моя наречена.

Повисла така тиша, що було чути, як цокає годинник на каміні.

Неля першою прийшла до тями. Вона видала короткий, нервовий смішок.

— Родю, це жарт? Ти привів… це… на вечерю?

Роза підняла брову і подивилася на Нелю спідлоба.

— «Це»? — повторила вона. — Я стою тут. Можеш звертатися до мене напряму.

Валерій підійшов ближче. Обличчя його почервоніло.

— Родіоне, ти з глузду з’їхав? Після нашої розмови ти приводиш у дім… цю дівчину?

— Цю дівчину, — спокійно відповів Родіон, — звати Роза Василенко. І вона буде моєю дружиною.

Неля підвелася. Її руки тремтіли.

— Ти не можеш бути серйозним. Подивіться на неї! Вона… вона навіть не намагається виглядати пристойно. Черевики, худі, коротке волосся… Ти хочеш, щоб про нас говорили на всіх світських заходах?

Роза пирхнула.

— А ви хочете, щоб я вдягла вашу брендову сукню і посміхалася, як  лялька? Вибачте, не вмію.

Валерій повернувся до брата.

— Родю, ми говорили про Катю. Про нормальний шлюб. Про майбутнє родини. А ти… ти приводиш бідну дівчину, яка навіть говорити нормально не вміє.

— Вона говорить  нормально, — холодно відрізав Родіон. — Просто не солодить язика, як ви любите. І до речі, вона з дитбудинку. І це мене повністю влаштовує.

Неля зробила крок уперед. Її голос став гострим, як лезо.

— Ти хочеш знищити репутацію родини? Привести в дім вуличну дівку, яка буде лаятися за столом і приходити на прийоми в кедах? Валерію, скажи йому!

Валерій стиснув щелепу.

— Родіоне, якщо ти не припиниш цей цирк, я позбавлю тебе частки в компанії. Сьогодні ж.

Роза, яка весь цей час мовчала, раптом зробила крок уперед і встала поруч з Родіоном.

— Ви закінчили? — спокійно запитала вона. — Бо я теж можу сказати пару слів.

Вона подивилася прямо на Нелю.

— Ви мене ненавидите не тому, що я сирота. А тому, що я не граю у вашу гру. Не посміхаюся, не підлабузнююся, не ношу всі ці брендові сукні й не роблю підтяжки обличчя. І це вас бісить. Бо ви боїтеся, що я справжня, а ви — ні.

Неля поблідла.

— Ти… ти нахабна мала…

— Так, нахабна, — спокійно підтвердила Роза. — І якщо ви ще раз назвете мене «вуличною дівкою», я вам покажу, наскільки вуличною я можу бути.

Родіон ледве стримав усмішку. Він поклав руку Розі на талію і притягнув її ближче до себе.

— Вона буде моєю дружиною, — чітко і голосно сказав він. — І ви або приймете це, або ні. Мені все одно. Але якщо ви спробуєте її скривдити — я почну війну. І ви її програєте.

Валерій стояв червоний, як рак. Неля стискала кулаки так, що нігті впивалися в долоні.

— Ти ще пошкодуєш, — тихо процідив Валерій.

Родіон усміхнувся.

— Можливо. Але точно не сьогодні.

Він повернувся до Рози, поцілував її в скроню прямо при них і тихо сказав:

— Ходімо, Розо. Вечеря закінчилася.

Вони розвернулися і пішли до дверей. За їхніми спинами панувала мертва, важка тиша. Тільки було чутно цокання старого годинника.

Коли двері зачинилися, Роза тихо видихнула і подивилася на Родіона.

— Вони мене ненавидять. Й це виправдано.

— Так, — відповів він і усміхнувся. — Саме цього я й хотів.

Він обійняв її за плечі і поцілував у волосся.

— Але мені все одно. Тепер ти — моя.

Роза мовчки кивнула і притулилася до нього. Уперше за дуже довгий час вона відчула, що за її спиною хтось стоїть. І цей хтось не збирається тікати.

​