7.

Вони стояли біля гуртожитку. Дощ уже перестав, але повітря було вологе і холодне. Роза тримала в руках пакет з продуктами, який Родіон щойно їй віддав. Вона збиралася сказати «ну все, бувай», але чомусь не могла вимовити ці слова.

Родіон дивився на неї мовчки. Потім тихо сказав:

— Роза.

— Що?

Він зробив маленький крок ближче. Вона не відступила.

— Можна я тебе поцілую?

Роза різко підняла погляд. У її очах промайнув страх, змішаний з чимось теплим і невпевненим. Вона мовчала довго — цілу вічність.

— …Можна, — нарешті ледь чутно прошепотіла.

Родіон обережно підійшов ще ближче. Однією рукою м’яко торкнувся її щоки, великим пальцем провів по вилиці. Роза здригнулася, але не відштовхнула його. Він нахилився повільно, даючи їй час передумати.

І поцілував.

Спочатку дуже обережно — просто торкнувся губами її губ. Вони були холодні від вечірнього повітря і трохи тремтіли. Роза стояла напружена, як струна. Руки стиснули пакет так, що пальці побіліли. Але не відштовхнула.

Родіон поцілував її ніжніше, повільніше. Його друга рука лягла їй на талію, притягуючи ближче. І тоді Роза зробила те, чого він зовсім не очікував — ледь помітно відповіла. Не впевнено, не вміло, але щиро. Її губи розслабилися, і вона несміливо торкнулася його губ своїми.

Родіон відсторонився на кілька сантиметрів і подивився їй в очі.

Він раптом усе зрозумів.

Це був її перший поцілунок.

Це відчувалося в тому, як вона ніяково тримала руки, як не знала, куди їх подіти, як дихала — швидко і нерівно, ніби боялася зробити щось не так.

У грудях у нього щось стиснулося — дивна суміш здивування, ніжності й майже болю.

— Роза… — тихо прошепотів він.

Вона відвела погляд, щоки її почервоніли.

— Що? — буркнула вона, намагаючись звучати грубо, як завжди.

Родіон усміхнувся — м’яко, майже благоговійно. Він провів пальцем по її нижній губі.

— Це був твій перший поцілунок?

Роза різко відвернулася. Обличчя стало ще червонішим.

— І що з того? — огризнулася вона. — Не треба мене жаліти. Я не маленька.

— Я і не жалію, — відповів він тихо. — Просто… я не знав. І тепер мені ще більше хочеться тебе цілувати.

Він нахилився знову і цього разу поцілував її повільніше, глибше. Роза не відштовхнула. Вона нерішуче поклала вільну руку йому на груди, ніби перевіряла, чи реальний він. Її губи були невпевненими, але щирими — і саме це зводило Родіона з розуму.

Коли вони відірвалися один від одного, Роза стояла, важко дихаючи, і дивилася кудись йому в груди.

— Ти… не смійся, — тихо сказала вона.

— Я і не збираюся, — відповів Родіон і притулився чолом до її чола. — Навпаки. Я дуже радий, що це був я.

Роза мовчала. Потім ледь помітно кивнула і швидко, майже сором’язливо поцілувала його в щоку.

— Не думай, що це щось означає, — буркнула вона, відступаючи назад.

— Звісно, — усміхнувся Родіон. — Нічого не означає.

Але обоє знали — це вже означало дуже багато.

Вони стояли біля гуртожитку ще хвилин десять. Дощ ущух, але повітря залишалося вологим і холодним. Роза все ще тримала в руках пакет з продуктами, який Родіон їй приніс. Її губи досі трохи тремтіли після поцілунку. Вона відверто не знала, куди подіти очі.

Родіон дивився на неї мовчки. Потім тихо, але впевнено сказав:

— Роза.

— Що? — вона підняла погляд.

Він зробив крок ближче і взяв її за вільну руку. Пальці були теплі, сильні.

— Виходь за мене, — сказав він серйозно, без посмішки. — Я не жартую. Не граю. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

Роза відступила на півкроку. Обличчя її стало напруженим.

— Ти знову за своє…

— Так, знову. Бо я не відступлю.

Він не відпускав її руку. Дивився прямо в очі — спокійно, впевнено, з тією харизмою, від якої важко було відвести погляд.

— Я знаю, що в тебе було важке життя. Знаю, що ти звикла все робити сама. Знаю, що ти не віриш нікому. Але я хочу дати тобі те, чого в тебе ніколи не було — стабільність. Справжню. Не сьогодні-завтра, а назавжди.

Роза мовчала. Дивилася на нього і кусала нижню губу.

Родіон продовжив м’яко, але переконливо:

— У мене є право на пів будинку моїх батьків.Правда там живе брат з Нелею, але вони живуть на другому поверсі, а я на третьому. Ти зможеш жити зі мною, не думаючи про те, як заплатити за гуртожиток. Я відкрию тобі рахунок. Будуть гроші на все, що захочеш. Не треба буде більше працювати на складі до ночі, носити важкі коробки і мерзнути в дощ. Я хочу, щоб ти могла спати нормально, їсти нормально і не думати, де взяти наступну сотню гривень.

Він зробив паузу, даючи їй час переварити сказане.

— І головне — я завжди буду тебе захищати. Від кого завгодно. Від твоєї мачухи, від Кіри, від мого брата і його дружини. Від усього світу, якщо треба. Я не дам тебе скривдити. Ніколи.

Роза відвела погляд. Дивилася кудись у бік темних вікон гуртожитку. Її пальці в його руці були холодними.

— А навіщо тобі це? — тихо запитала вона. — Чому саме я? Ти можеш знайти собі нормальну дівчину. З гарною родиною, з освітою, яка вміє посміхатися і не лається через кожне слово.

Родіон усміхнувся — щиро і трохи сумно.

— Мені не потрібна «нормальна». Мені потрібна ти. Ти справжня. Ти не боїшся говорити правду в обличчя. Ти сильна. І поруч з тобою я відчуваю себе живим. Не потрібним гвинтиком у сімейній машині, а людиною.

Він підняв її руку і поцілував тильну сторону долоні.

— Я не обіцяю казки. Не обіцяю, що буде легко. Але я обіцяю, що буду поруч. Що ти більше ніколи не будеш одна проти всього світу. Дай мені шанс довести це.

Роза мовчала дуже довго. Дивилася на нього, потім на свої черевики, потім знову на нього. У голові в неї боролися два голоси. Один кричав, що це пастка, що всі мажори однакові, що завтра він передумає. Другий — тихий, ледь чутний — шепотів, що вперше за все життя хтось пропонує їй не просто ночі чи подарунки, а майбутнє.

— А якщо я скажу «ні»? — тихо запитала вона.