6.

Роза йшла з роботи, важко переставляючи ноги. Зміна на складі затягнулася до ночі — треба було допомогти розвантажити три фури. Спина нила, руки були в мозолях, а в кишені куртки лежало всього п'ятсот гривень за зміну. Вона йшла знайомою дорогою через пустир за гуртожитком, де після дощу утворилися великі калюжі та болото.

Вона вже майже дійшла до освітленої частини, коли почула знайомий, ненависний голос.

— О, дивись, хто повзе.

Роза зупинилася.

Перед нею стояли дві жінки. Мачуха — Світлана — у дорогому світлому пальті, з ідеальним макіяжем. Поруч — її дочка, зведена сестра Кіра, 22-річна білявка з довгим волоссям і презирливою посмішкою.

— Що вам треба? — тихо запитала Роза, стискаючи ручки пакета з їжею.

Світлана зробила крок уперед.

— Ти ще питаєш? Ти, маленька сучко, думаєш, що можеш жити, як людина? Після всього, що ти зробила нашій сім’ї? Ти нас соромиш!

— Я нічого вам не зробила, — холодно відповіла Роза. — Це ви мене викинули, коли мені було чотири роки.

Кіра пирхнула.

— Ти завжди була сміттям. Мама правильно зробила, що віддала тебе в дитбудинок. І дивись на себе зараз — вся в бруді, як собака. А ще й за мажором якимось бігаєш, кажуть. Думаєш, він тебе довго терпітиме? Наївна.

Роза відчувала, як у грудях закипає стара, добре знайома лють.

— Ідіть геть, — тихо сказала вона. — Я не хочу з вами розмовляти. Тупі курки.

— А ми хочемо! — Світлана підвищила голос. — Ти думаєш, що можеш просто так жити? Після того як твій батько все відписав нам? Ти — ніхто. І завжди будеш ніким.

Кіра підійшла ближче і штовхнула Розу в плече.

— Чула? Ніким!

Роза не витримала.

Вона різко штовхнула Кіру обома руками. Та з вереском полетіла назад і плюхнулася прямо в глибоку брудну калюжу. Брудна вода і мул оббризкали її дороге пальто.

— Ти що собі дозволяєш, тварюко?! — завищала Кіра, намагаючись підвестися.

Світлана кинулася на Розу з криком. Вона вчепилася їй у волосся і потягнула вниз. Роза заревла від болю, але відразу відповіла — вдарила мачуху ліктем у бік. Вони впали на землю. Світлана била її по обличчю, Кіра вже вибралася з калюжі й почала штурхати ногами.

— Відчепіться від мене! — кричала Роза, намагаючись закрити голову руками.

Бійка була справжня — брудна, зла, без правил. Роза кусалася, билася, відштовхувала їх. Кров текла з її розбитої губи.

— Прибери від неї свої руки! — пролунав раптом чоловічий голос.

Родіон з’явився ніби нізвідки. Він схопив Світлану за комір пальто і відкинув її вбік, потім штовхнув Кіру, яка вже замахнулася на Розу ногою.

— Ви хто такі, блядь?! — крикнув він, стаючи перед Розою.

Світлана підвелася, важко дихаючи.

— А ти хто такий? Її черговий хахаль? Ця сучка…

— Заткнися, — холодно обірвав її Родіон. — Ще одне слово — і я викликаю поліцію. І адвоката. І зроблю так, щоб ви обидві по судах бігали до кінця життя.

Кіра стояла в бруді, вся в багнюці, і дивилася на Родіона широко розплющеними очима.

— Ти… ти захищаєш цю?

— Так, — твердо відповів Родіон. — Захищаю. І якщо ви ще раз до неї підійдете, я вас обох знищу. Зрозумiли?

Світлана щось пробурмотіла, схопила Кіру за руку і потягнула за собою. Вони швидко пішли геть, озираючись.

Роза сиділа на землі, важко дихаючи. Обличчя було в бруді і крові, волосся розтріпане. Вона повільно підняла погляд на Родіона.

Він стояв над нею — високий, злий, з стиснутими кулаками. І в цю мить Роза вперше подивилася на нього не як на мажора, не як на придурка, який причепився, а як на чоловіка. Сильного. Того, хто став між нею і її минулим.

Родіон присів поруч і обережно витер кров з її розбитої губи краєм своєї куртки.

— Ти як? — тихо запитав він.

Роза мовчала. Потім ледь помітно кивнула.

— Нормально…

Вона не відвела погляду. У її очах було щось нове — тепла, вдячна іскра, якої раніше не було.

Родіон допоміг їй підвестися. Роза не відштовхнула його руку.

— Хто це був? — тихо запитав він.

Роза відвернулася.

— Мачуха. І зведена сестра Кіра.

Вона не стала розповідати більше. Не зараз. Але вперше за довгий час їй не хотілося проганяти його.
— Специфічні в тебе родички все ж таки...
— Вони дві зажерливі сучки, — буркнула Роза й витерла обличчя рукою.
Родіон широко посміхнувся.
— Що? — спитала Роза.
— Ти смішна. Навіть у бруді зберігаєш гідність. 
Родіон вийняв з кишені носовичок й витер обличчя дівчини.
— А ти перший хто не побоявся вступитися за мене, — відповіла Роза.
— Я можу продовжувати, якщо дозволиш...
Роза кивнула й трохи всміхнулася. Ледь помітно. 
Родіон обережно обійняв її за плечі і повів додому. Роза йшла поруч, притискаючись до нього трохи сильніше, ніж було потрібно.
І в цю мить вона зрозуміла: можливо, не всі мажори однакові.
​