5.

Родіон увірвався до кабінету Валерія, навіть не постукавши. Двері гучно вдарилися об стіну. Брат сидів за столом, а Неля стояла поруч, тримаючи в руках теку з документами.

— Заручини з Катею?! — голос Родіона пролунав як постріл. — Ти вже й дату призначив, і мені навіть не сказав?! Ти взагалі з башкою дружиш?

Валерій повільно відкинувся на спинку крісла. Обличчя його залишалося спокійним, майже втомленим.

— Родю, сідай. Поговорімо як дорослі.

— Я не сяду! — Родіон підійшов до столу і вдарив по ньому кулаком так сильно, що ручка відлетіла на підлогу. — Ти вже все вирішив за мене? Без мого відома? Ти хоч розумієш, наскільки це принизливо?! Ти знущаєшся чи що?

Неля м’яко посміхнулася, але очі її були холодні.

— Це для твого ж добра, Родю. Катя тебе щиро любить. Її батько готовий підписати контракт на три роки. Це стабільність для всієї родини.

Родіон відчув, як у грудях закипає справжня лють.

"Стабільність. Знову це прокляте слово. Вони хочуть мене продати, як товар. Як племінного жеребця на аукціоні. А Неля стоїть тут і посміхається, ніби робить мені величезну послугу", — подумав Родіон.

— Стабільність? — він майже засміявся. — Ви мене просто використовуєте! А якщо я відмовлюся?

Валерій зітхнув.

— Тоді я буду змушений переглянути твою частку в компанії. І в спадку. Я попереджав тебе, Родю. Родина має виглядати достойно.
Родіон стояв і дивився на них обох. На ідеальну пару, яка вирішувала його життя, ніби це була чергова угода. У грудях закипіла така лють, що перед очима потемніло. Як же він ненавидів цю парочку. Особливо Нелю. Це двулике стерво. Вона крутить Валерієм, як хоче.
— Знаєте що? — тихо сказав він. — Йдіть ви на**й. Обидва.
Він розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима так, що зі стіни впала картина.
В коридорі він зупинився. У грудях важке дихання. У голові вирували думки.
"Я не хочу Катю. Не хочу цю усміхнену  ляльку, яка буде відповідати всім їхнім вимогам. Мені потрібна та, від якої вони захлинуться. Та, яка зруйнує їхню ідеальну картинку одним своїм виглядом. Яка зруйнує план про ідеальність. Груба. Колюча. Справжня." — раптом пронеслося у голові Родіона.

І тоді він чітко зрозумів, кого саме хоче бачити поруч. Роза. Вона саме те чого так бояться й стороняться Валерій з Нелею. Невихована, нестримана, запальна. Вона швидко зруйнує цю картинку пристойної родини.

Він розвернувся і вийшов, навіть не зачинивши за собою двері.

Через сорок хвилин Родіон уже стояв біля дверей її кімнати в гуртожитку. Серце калатало так, ніби він пробіг марафон. Він не думав. Просто йшов на емоціях.

Роза відчинила двері в старих спортивних штанах і заношеній футболці. Побачивши його, насупила брови.

— Ти чого тут?

Родіон зробив крок уперед і сказав прямо, без вступу:

— Виходь за мене.

Роза кліпнула. Потім відступила на крок назад, ніби їй дали ляпаса.

— Ти що, з глузду з’їхав? Чи може в тебе біла гарячка?

— Я серйозно, Роза.

Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, намагаючись зрозуміти, чи це жарт. Але Родіон стояв серйозний, дихав важко і дивився їй прямо в очі.

— Ти мені подобаєшся, — продовжив він. — Справді подобаєшся. Не як розвага, не як іграшка. Просто ти. Груба, зла, чесна. Така, яка є. І я… я не хочу грати за їхніми правилами. Я хочу бути з тобою.

Роза мовчала. Довго. Потім різко відвернулася і провела руками по обличчю.

— Ти… ти серйозно? — голос її був хрипким. — Ти прийшов сюди і просто так пропонуєш мені шлюб? Ми навіть не зустрічалися нормально! Ти мене майже не знаєш!

— Знаю достатньо, — тихо відповів Родіон. — Знаю, що ти не боїшся мене послати. Знаю, що ти не граєш. Знаю, що поруч з тобою я вперше за довгий час відчуваю себе живим.

Роза повернулася до нього. У її очах був шок і недовіра.

— Ти збожеволів. Я — сирота з дитбудинку. Я працюю на складі, лаюсь, як двірник, і ненавиджу всіх багатих. А ти… ти пропонуєш мені шлюб? Навіщо? Щоб погратися зі мною? 
Я не мавпочка в цирку, мажоре...

Родіон хотів відповісти правду, але зупинився. Він не міг зараз розповісти їй про Валерія, про помсту, про спадок. Не міг зруйнувати цей момент. Бо саме вона була ключем до його порятунку. Й саме через неї він збирався провчити Валерія.

— Ти мені подобаєшся, Роза, — повторив він м’яко. — Саме така. І я хочу, щоб ти була поруч. Не на один вечір. Не на тиждень. А по-справжньому. На ціле життя. 
Родіон зітхнув. Він вмів красиво говорити коли потрібно. Вмів запевнити жінку в її цінності. Це підтверджував його досвід. Бо дівиць у нього було багато. Дуже багато. Але таких як Роза — ні одної. Саме це робило її цікавою. Як екзотичний фрукт. 
Роза стояла, притиснувши руку до грудей, ніби намагалася втримати серце, яке готове було вискочити.

— Ти… ти не жартуєш? — прошепотіла вона.

— Ні.

Вона мовчала. Довго. Дуже довго. Потім відвела погляд убік.

— Я… я не знаю, що сказати. Це занадто швидко. Я навіть не…

Роза не договорила. Вона просто стояла і дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи можна йому вірити.

Повисла важка, напружена тиша.

Родіон зробив маленький крок уперед і тихо додав:

— Просто подумай. Будь ласка.

Роза підняла на нього очі. У них було стільки сумніву, страху і чогось ще — чогось теплого і нового, чого вона сама боялася.

І саме в цю мить Родіон зрозумів: він уже не зможе відступити.

Навіть якщо вона скаже «ні».

Навіть якщо правда про його мотиви колись вийде назовні.


 

​