4.

Роза сиділа на краю старого продавленого дивана у своїй кімнаті в гуртожитку і курила, випускаючи дим у відчинене вікно. За стіною хтось знову сварився, хтось гучно слухав російський реп, а в коридорі пахло смаженою цибулею і дешевим пральним порошком. Звичний звук її життя.

Вона вже майже докурила, коли у двері постукали. Роза нахмурилася. Ніхто до неї ніколи не приходив. Особливо ввечері.

— Хто там? — гукнула вона грубо.

— Це я, — почувся знайомий голос.

Роза закотила очі, але встала і відчинила двері.

На порозі стояв Родіон. У темній куртці, з розпатланим волоссям і… двома речами в руках. У правій — великий букет білих троянд. У лівій — великий плюшевий ведмедик кремового кольору з бантиком на шиї.

Роза мовчки дивилася на нього кілька секунд.

— Ти серйозно? — нарешті видихнула вона.

— Привіт, — усміхнувся Родіон і простягнув їй квіти. — Це тобі.

Роза навіть не ворухнулася, щоб узяти букет. Вона перевела погляд на ведмедика і скривилася, ніби їй показали щось гидке.

— А це що за ху*ня?

— Ведмедик, — спокійно відповів Родіон. — Мені здалося, що він… тобі пасує.

Роза вирвала у нього обидва подарунки, кинула їх на ліжко і різко розвернулася до нього.

— Ти що, зовсім придурок? — голос її став різким. — Троянди? Ведмедик? Ти думаєш, я маленька дівчинка, яка мріє про плюшеві іграшки й квіточки? Я тобі що, лялька?

Вона підхопила ведмедика за одну лапу і штовхнула його Родіону в груди.

— Забери цю гидоту. Я ненавиджу таке лайно. М’які іграшки — це для тих, кому в дитинстві не вистачало любові. А в мене її не було, і я не збираюся вдавати, що тепер вона з’явилася в вигляді дешевої китайської ху*ні!

Родіон не відступив. Він просто стояв і дивився на неї. На її розтріпане каре, на злі очі, на те, як вона стискає кулаки.

— Я не думав, що ти будеш в захваті, — тихо сказав він. — Просто хотів зробити щось… нормальне.

— Нормальне? — Роза майже засміялася. — Для тебе нормальне — це прийти до дівчини з дитбудинку з букетом і плюшевим ведмедиком? Ти реально настільки відірваний від життя?

Вона відвернулася, провела руками по обличчю і важко видихнула.

— Слухай, Родіон… якщо ти прийшов сюди, щоб погратися в «красивого принца», то йди наху*. Я не граю в ці ігри. Мені не потрібні квіти. Мені не потрібні іграшки. Мені взагалі нічого від тебе не потрібно.

Родіон поклав ведмедика на стілець і зробив крок ближче.

— Я знаю, — сказав він спокійно. — Я не для того прийшов.

Роза повернулася до нього. Руки схрещені на грудях, брови насуплені.

— А для чого тоді?

Він дивився їй прямо в очі. Довго. Без посмішки.

— Ти мені подобаєшся, Роза.

Повисла тиша.

Роза кліпнула. Потім пирхнула і відвернулася.

— Ага. Звісно. Сьогодні подобаюсь, завтра перестану. Ти ж мажор. У тебе сьогодні одна, завтра інша. Я для тебе просто чергова розвага, щоб насолити своєму братику і його сучці-дружині.

— Ні, — тихо, але твердо сказав Родіон. — Не розвага.

Він зробив ще один крок. Тепер між ними було менше метра.

— Ти груба. Колюча. Б’єшся без попередження. Лаєшся, як двірник. Крадеш гаманці. І при цьому… ти справжня. Я таких, як ти, ніколи не зустрічав. І мені це… подобається. Дуже.

Роза мовчала. Вона дивилася на нього, ніби намагалася знайти в його словах підвох.

— Ти брешеш, — нарешті сказала вона тихо.

— Ні.

— Ти брешеш, — повторила вона вже голосніше. — Такі, як ти, не закохуються в таких, як я. Ти просто хочеш мене трахнути, а потім викинути, коли набридне.

Родіон усміхнувся — сумно і щиро одночасно.

— Якби я хотів просто трахнути, я б уже давно це зробив. А я стою тут, як ідіот, з трояндами і ведмедиком, якого ти ненавидиш, і кажу тобі правду. Ти мені подобаєшся, Роза. Саме така. З кулаками, матюками і всім цим твоїм «йди нахуй».

Вона відвела погляд. Щось у її обличчі змінилося. Злість ніби тріснула, і крізь неї пробилося щось інше — невпевненість, майже дитяча.

— Ти серйозно? — майже пошепки запитала вона.

— Серйозно.

Роза мовчала довго. Потім підійшла до ліжка, взяла ведмедика і кинула його в куток кімнати. Ніби сміття, яке валяється під ногами.

— Іграшку я все одно ненавиджу, — буркнула вона. — Але… квіти… можеш залишити.

Вона повернулася до нього. На її щоках з’явився ледь помітний рум’янець. Вона швидко відвернулася, щоб він не побачив.

— І не думай, що це щось означає, — додала вона грубо. — Просто… ніхто мені раніше квітів не дарував. Білі, до речі, нормальні. Не ці тупі червоні.

Родіон тихо засміявся.

— Зрозумів. Ніяких червоних.

Він зробив крок і зупинився зовсім близько. Роза не відступила. Вона просто стояла і дивилася на нього знизу вгору.

— Ти продовжуєш мене бісити, — тихо сказала вона.

— Знаю.

— І мені це… не дуже не подобається, — додала вона ще тихіше.

Родіон усміхнувся. Обережно, майже ніжно провів пальцями по її щоці. Роза здригнулася, але не відштовхнула його руку.

— Я не буду поспішати, — сказав він. — І не буду грати. Просто… дозволь мені бути поруч. Хоча б трохи.

Роза довго мовчала. Потім ледь помітно кивнула.

— Тільки без ведмедиків. І якщо ще раз підкрадешся ззаду — я тебе вб’ю.

— Домовились, — усміхнувся Родіон.

Він нахилився і м’яко поцілував її в лоб. Роза закрила очі. На одну коротку мить її плечі розслабилися.

Але вже за секунду вона відштовхнула його і буркнула:

— Все, йди звідси. Мені ще спати треба. Давай чеши...

Родіон засміявся, але послухався. Уже в дверях він обернувся.

— Роза.

— Що?

— Ти мені справді подобаєшся.

Вона не відповіла. Просто кивнула і зачинила за ним двері.

Але коли Родіон пішов, Роза підійшла до букета білих троянд, обережно торкнулася пелюсток і тихо, майже собі під ніс, прошепотіла:

— Дурень…

І вперше за дуже довгий час на її губах з’явилася маленька, майже непомітна усмішка.
​