3.

Родіон зупинив машину за два квартали від старого п’ятиповерхового гуртожитку на околиці. Тут навіть ліхтарі горіли через один, а асфальт був у тріщинах і калюжах. Він заглушив двигун і кілька секунд просто сидів, дивлячись крізь лобове скло. Після вечері з Валерієм і Нелею в голові все ще шуміло. Хотілося зробити щось зле. Щось, від чого в брата і його ідеальної дружини очі вилізли б на лоба.

Він вийшов з машини й пішов пішки. Куртка була розстебнута, руки в кишенях. У повітрі пахло мокрим асфальтом і дешевими сигаретами. Саме так, як від неї.

Він побачив її майже одразу.

Роза стояла біля іржавий паркану, спершись на нього плечем. Коротке каре розтріпане, в роті сигарета. Вона дивилася кудись у бік темних вікон гуртожитку і не помічала нічого навколо. У світлі єдиного ліхтаря її обличчя здавалося ще гострішим, ще жорсткішим.

Родіон усміхнувся кутиком рота. Тихо підійшов ззаду. Серце калатало трохи сильніше, ніж хотілося б. Він підняв руки й м’яко, але впевнено закрив їй очі долонями.

— Вгадай, хто? — тихо сказав він їй на вухо.

На мить запанувала тиша.

А потім Роза різко розвернулася. Її лікоть влетів йому точно в щелепу — сильно, по-справжньому, без попередження. Голова Родіона відкинулася назад. У роті одразу з’явився присмак крові.

— Бля! — вирвалося в нього.

Він відступив на крок, притискаючи долоню до обличчя. Роза стояла перед ним, стиснувши кулаки, очі горіли лютою іскрою.

— Ти що, зовсім ох...в?! — прошипіла вона. — Підкрадаєшся, як якийсь маніяк! Ще раз так зробиш — я тобі не щелепу, а яйця відіб’ю!

Родіон повільно опустив руку. На губі була кров. Він провів по ній язиком і раптом… засміявся. Тихо, низько, майже захоплено.

— Чорт… — видихнув він, дивлячись на неї. — Ти справді це зробила.

Роза не посміхалася. Вона стояла напружена, як перед бійкою, і важко дихала.

— А ти думав, я буду муркотіти й вгадувати твоє ім’я, як тупа курва? Іди нахрін, мажор. Я не в настрої.

Вона розвернулася, щоб іти, але Родіон швидко схопив її за руку — не грубо, але міцно. Роза різко смикнулася, але він не відпустив.

— Постривай. Я не хотів тебе налякати.

— Не хотів? — вона вирвала руку і ткнула пальцем йому в груди. — Ти підкрався ззаду і закрив мені очі! У мене рефлекс, придурок! Я в дитбудинку навчилася, що коли хтось підкрадається — треба бити першим. Інакше тебе самого заб'ють.

Родіон дивився на неї і не міг відвести погляд. На її щоках від злості з’явився легкий рум’янець. Каре стирчало в різні боки. Вона була зла, жива, справжня. І саме це його заводило більше за все.

— Ти завжди така? — тихо запитав він. — Чи тільки зі мною?

— Зі всіма, хто лізе без дозволу, — огризнулася Роза. — А ти, до речі, чого тут забув? Гроші закінчилися? Чи вирішив сьогодні погратися в «бідного хлопчика»?

Родіон витер кров з губи тильною стороною долоні і посміхнувся.

— Після сьогоднішньої вечері з братом і його дружиною… мені захотілося побачити когось справжнього. Не зміюку в перламутровій сукні, яка плете інтриги, а людину, яка просто каже те, що думає. Навіть якщо це кулак в обличчя.

Роза прищурила очі.

— І що, подобається?

— Чесно? — він зробив крок ближче. — Подобається. Більше ніж їхня так звана приязнь.

Вона відступила і скрестила руки на грудях.

— Ти довбаний. Я тебе щойно вдарила, а тобі подобається. Може, ти мазохіст?

Родіон засміявся знову — цього разу голосніше.

— Можливо. Або просто звик, що всі навколо посміхаються і підтакують. А ти… ти не боїшся. Не підлабузнюєшся. Не граєш. І це… — він провів поглядом по її обличчю, — це, чорт забирай, приваблює.

Роза мовчала кілька секунд, вивчаючи його. Потім пирхнула і відвернулася, дістаючи нову сигарету.

— Ти багатенький придурок, який шукає гострих відчуттів. Сьогодні посварився з родиною і вирішив, що я — ідеальний варіант для бунту? Ну-ну.

Родіон підійшов ближче і став поруч, спершись на той самий паркан. Між ними залишалося півметра, але повітря ніби наелектризувалося.

— Може, і так, — чесно сказав він. — Але після того, як ти вкрала мій гаманець і показала середній палець… я не можу викинути тебе з голови. Ти як біль у зубі. Неприємно, але не відпускає.

Роза прикурила, затягнулася і видихнула дим убік.

— І що ти пропонуєш? Щоб я стала твоєю черговою іграшкою для помсти родині?

— Ні, — тихо відповів Родіон. — Я пропоную… не знаю. Просто не тікати. Поговорити. Можливо, навіть посидіти десь, де не пахне хлоркою і дешевою ковбасою.

Роза повернула голову і подивилася на нього довго, важко.

— Ти серйозно?

— Серйозно.

Вона мовчала. Сигарета тліла в її пальцях. Потім вона несподівано всміхнулася — криво, майже зло.

— Знаєш що, мажор? Якщо ти ще раз підійдеш до мене ззаду — я не просто вдарю. Я тебе  пошлю на х.... І не тому, що ти мені не подобаєшся. А тому, що я не граю в твої ігри. Зрозумів?

Родіон підняв руки вгору, ніби здавався, хоча в очах світилося захоплення.

— Зрозумів. Більше не буду. Даю слово.

Вона кивнула, але погляд залишався настороженим.

— І ще одне. Якщо ти думаєш, що я буду мило посміхатися і чекати тебе біля вікна — то ти сильно помиляєшся. Я не така.

— Я знаю, — тихо сказав Родіон. — Саме тому ти мені і потрібна.

Вони стояли поруч у темряві. Дощ почав накрапати дрібними краплями. Роза затягнулася ще раз і кинула недопалок у калюжу.

— Іди додому, Родіон, — сказала вона вже м’якше. — Тут не твоє місце.

— А якщо я не хочу йти? — він повернувся до неї.

Роза подивилася йому в очі. Довго. Потім зітхнула.

— Тоді стій. Але якщо ще раз закриєш мені очі — наступного разу буде не щелепа. Буде набагато болючіше.

Родіон усміхнувся, торкнувшись розбитої губи.

— Домовились.

Вони стояли пліч-о-пліч під дощем, який ставав дедалі сильнішим. Між ними не було нічого. Ні обіцянок, ні ніжності, ні навіть нормальної симпатії. Але щось уже починало горіти — грубе, гаряче і дуже небезпечне.