1.

Родіон стояв біля полиці з енергетиками в дешевому супермаркеті  на околиці міста, куди зазвичай не заїжджав. Сьогодні його пригнала сюди звичайна нудьга. Старший брат Валерій знову влаштував сімейну вечерю з «правильними» людьми, і Родіону зовсім не хотілося слухати, як той розпинається про свою благодійність і нові контракти. Тому він просто взяв ключі від машини, поїхав трохи далі від центру і завернув у перший-ліпший магазин, де пахло дешевою ковбасою і хлоркою.

Світло тут було холодне, лампи періодично моргали над морозильниками. Візки скрипіли, люди бурчали в чергах. Родіон кинув у кошик пару банок Red Bull, пляшку води і якийсь снек — просто щоб руки не були порожніми. У голові вже крутився план, як швидше звідси звалити.

І раптом — бах.

Важкий візок сильно вдарив його в стегно ззаду. Родіон ледь не полетів уперед, прямо на полицю з чипсами. Кошик вилетів з рук, банки з гуркотом покотилися по підлозі.

— Дивись куди преш, мажор, — пролунало за спиною.

Голос був низький, хрипкуватий, ніби дівчина щойно прокинулася або щойно когось вилаяла. Родіон різко обернувся.

Перед ним стояла невелика, худорлява дівчина. Коротке чорне каре — нерівне, ніби вона сама підрізала його ножицями. Гострий погляд спідлоба, насуплені брови. На руках — старі подряпини, нігті короткі, без лаку. Вона була в чорних спортивних штанах, заношеному oversize худі й грубих черевиках, які явно бачили не один кілометр асфальту.

Дівчина тримала свій візок, ніби той був зброєю, і навіть не думала вибачатися.

— Ти що, сліпа? — вирвалося в Родіона автоматично.

— А ти що, інвалід? Не можеш посунутися? — відрізала вона і штовхнула візок далі, ніби його тут зовсім не було. — Дорога широка, а ти наче стовп посеред проходу.

Родіон стояв і просто дивився. Ніхто ніколи не говорив з ним у такому тоні. Не «ой, пробачте», а саме «забирайся з дороги, придурок». Без страху. Без підлабузництва. Без того блиску в очах, який з’являвся у дівчат, коли вони впізнавали прізвище Воронін.

Вона спокійно пішла до каси. Родіон, сам не розуміючи навіщо, підібрав свій кошик і рушив за нею. Просто цікаво. Просто щоб подивитися, як далеко вона зайде зі своєю грубістю.

Біля каси черга була невелика. Дівчина виклала на стрічку кілька пачок дешевого печива, хліб, ковбасу в целофані та пару банок тушонки. Родіон стояв трохи позаду і намагався не дивитися занадто явно. А потім помітив: її рука швидко, майже непомітно ковзнула в бік його кошика, який він поставив на підлогу поруч.

Коли касирка вже пробивала її товар, Родіон раптом відчув — гаманця немає. Того самого дорогого шкіряного гаманця, де лежали картки, готівка і права. Він був у задній кишені джинсів. А тепер кишеня була порожня.

Дівчина платила готівкою — м’ятими купюрами по п’ятдесят і двісті гривень. Руки в неї були сильні, з мозолями. Вона швидко сховала здачу в кишеню худі. І саме в ту мить, коли вона вже поверталася, Родіон краєм ока побачив, як вона засунула щось темне в глибокий карман.

Його гаманець.

— Ей, — сказав він, підходячи ближче. Голос вийшов різкішим, ніж хотілося. — Що ти зробила?

Вона навіть не обернулася одразу. Просто застібнула  рюкзак і кинула через плече:

— Чого тобі?

— Гаманець. Віддай.

Тепер вона обернулася. Погляд був холодний, оцінюючий. Ніби він був черговим придурком, якого треба швидко поставити на місце.

— Який гаманець? Ти вже глюки ловиш від свого Red Bull?

Касирка дивилася на них обох з легким переляком. У грудях у Родіона закипало щось дивне. Не просто злість. Чистий шок. Його щойно збила візком і обікрала дівчина, якій на вигляд ледве виповнилося вісімнадцять. Прямо тут, у дешевому супермаркеті, серед запаху хліба і дезінфекції.

— Я бачив, як ти взяла, — сказав він тихо, щоб не влаштовувати сцену на весь магазин. — Віддай по-хорошому.

Вона підійшла ближче. Дуже близько. Від неї пахло дешевим тютюном і чимось металевим — можливо, від куртки.

— Слухай, мажор. Ти кинув кошик, сам винен, що все розлетілося. А гаманець… може, він сам випав? Може, хтось інший підібрав? Доведи.

Вона говорила спокійно, без паніки, без тремтіння в голосі. Просто як факт. І це дратувало ще сильніше. Родіон звик, що люди або бояться, або намагаються загладити провину. А ця пацанка з нерівним каре дивилася йому прямо в очі і навіть не моргала.

— Ти завжди так крадеш? — запитав він, стримуючи себе, щоб не схопити її за руку.

— А ти завжди стоїш як ідіот посеред проходу? — парирувала вона. — Іди купи собі новий гаманець. У тебе ж явно є гроші, якщо такий дорогий.

Вона вже поверталася до виходу. Родіон постояв ще секунду, а потім, сам не розуміючи чому, залишив свій кошик біля каси і вийшов за нею. Гаманець був у неї. І він не збирався просто так це залишати.

Надворі вже сутеніло. Вона швидко йшла через парковку, рюкзак на одному плечі, в руках — ще один пакет. Родіон наздогнав її біля старих візків, які хтось кинув просто на асфальті.

— Постривай.

Вона не зупинилася.

— Чого тобі?

— Гаманець. Віддай, і я не буду викликати поліцію.

Вона зупинилася. Повільно обернулася. Каре злегка розтріпалося від вітру, очі були прищурені.

— Поліцію? Серйозно? Через якийсь гаманець? Ти настільки бідний, що без нього не проживеш?

Родіон несподівано для себе засміявся. Ситуація була абсурдна.

— Як тебе звати? — запитав він раптом.

Вона дивилася на нього довго і важко, ніби вирішувала, чи вартий він її слів.

— Роза, — сказала нарешті. — І якщо ти зараз скажеш щось типу «красиве ім’я», я тобі в морду дам.

Він підняв руки вгору, ніби здавався.

— Не скажу. Хоча… воно тобі пасує.

Вона пирхнула — не засміялася, а саме пирхнула, як кіт, якому наступили на хвіст.

— Ти завжди такий прилипучий чи тільки коли тебе збивають візком і крадуть гаманець?

Родіон не відповів одразу. Просто стояв і дивився, як вона перекидає рюкзак на інше плече. У голові крутилася тільки одна думка: «Хто ти така, чорт забирай?»