Розділ 19. Мирослава

— Єгипетські пригоди, кажеш? — Ната закушує губу, в очах спалахують пустотливі іскорки, — О, зараз розкажу.

Офіціант ставить перед нами напої і десерти, Ната встромляє трубочку у високий келих і робить ковток.

— Значить, лежу я на пляжі. Шезлонг, сріблястий купальник, червоний коктейль з закрученою трубочкою і отакі величезні чорні окуляри, — Ната показує пальцями велику оправу і прикладає до обличчя, — Ну, ти ж знаєш, я люблю роздивлятися людей і уявляти  їх в різних ситуаціях.

— Ага, — посміхаюсь і киваю. Вигадувати ситуації Ната вміє, це точно.

— Так от, третій день підряд через один шезлонг біля мене приходив чоловік. Засмаглий такий, м’язистий. Високий. Русяве волосся трохи вигоріло на сонці. Одним словом, Аполон. Завжди з ноутом і гарнітурою. Проводив якісь вебінари чи щось таке, а потім купався у морі. Я прислухалась, ага, говорить англійською. Підходить. Ти ж знаєш, англійською я гарно володію ще зі школи.

— Ага, знаю, — мені вже не терпиться почути, як же вона завоювала те божество.

— Так от, він теж був в отаких окулярах, — знову прикладає окуляри з пальців до лиця, — Того я і не знаю, чи він дивився на мене, чи ні. Але знаєш, отак наче нутром відчувала, що дивиться. Знаєш?

— Нато, благаю, — підганяю подругу, бо всередині вже все свербить від цікавості. — Не тягни.

— Так от, три дні я чекала: підійде, не підійде, а тоді думаю, у мене ще всього чотири дні лишилося. А у нього невідомо скільки. 

Я й не знаю, чи залишилися у мене ще бодай якісь дні. У Віті сьогодні побачення і після нього все може змінитися.

— А якщо завтра він не прийде, бо поїде додому? — продовжує Ната, активно жестикулюючи, — Треба брати все в свої руки. От я і вирішила, що було в Єгипті, залишається в Єгипті. Це як про Вегас, тільки про Єгипет. Розумієш?

— Та я зрозуміла, — киваю, позираю на дітей. Все в порядку, їм весело. — Давай вже далі.

— Ну значить, ввечері на барі я його вгледіла. Підходжу така до барної стійки, в блискучій короткій сукні і сріблястих босоніжках на високих підборах. Стаю поруч з ним, повертаюся до барної стійки спиною, спираюсь на неї ліктями. Прокашлююсь. Він повертається. «Хелоу. Ай ем Наталі», — посміхаюся йому широко. А він такий «Стефан. Найс ту міт ю». Потім пригостив мене коктейлем і ми так мило спілкувалися, аж поки не зачинився бар.

Ната яскрава, впевнена, авантюрна. Як шкода, що я не така. Завмерла на порозі з борщем, так і не пішла тоді до Віті з Катрусею. Злякалася, що можу переборщити. Хех, боялася переборщити з борщем.

— Ну, а далі? — це точно не вся пригода, я впевнена. 

— А далі ми пішли гуляти на пляж, — Ната заплющує очі і, здається, вона зараз там, на пляжі в Єгипті, а не тут у торговому центрі посеред похмурої зимової столиці. — Коротше, наступного дня на пляж ми прийшли вже разом. 

Ната замріяно усміхається, колотить свій раф трубочкою, сьорбає. Я не перебиваю, не підганяю. Даю зібратися з думками.

— В останній вечір мені так сумно стало. Геть не хотілося з ним розлучатися. Він сказав, що зранку летить додому. І що це був неймовірний курортний роман. Ми обіймалися на пляжі аж до самого автобуса, який мав забирати мене в аеропорт. А тоді знаєш що?

— Що? — подаюся вперед назустріч руху Нати.

— Я зустріла його в аеропорту. Прямо на посадці на літак. — Ната відкидається на спинку стільця, — Ми летіли одним рейсом, уявляєш? Стояли одне навпроти одного і ошелешено дивилися одне на одного. І раптом він вигукує «Очманіти». Українською, уявляєш? Я стояла і кліпала очима. Ми з ним весь час говорили англійською, прикинь. А виявилося, що він із Житомира. 

Ми з Натою одночасно пирскаємо від сміху. Оце так несподіванка.

— І що? Домовились, що те, що було в Єгипті залишається в Єгипті?

— Дзуськи, — сміється Ната, — На наступних вихідних я їду в Житомир.

Ми відламуємо по шматочку десерта і кладемо до рота. Він гіркувато-солодкий, м’який, пахне какао.

— Тепер твоя черга, — каже Ната, — Розказуй, чого ти сьогодні знову бавиш Вітіну малу. Вітя де?

Відламую ще шматок десерту, запихаю до рота. Збираюся з силами, відтягую час до зізнання.

— Вітя на побаченні, — кажу, десерт застрягає в горлі. Закашлююсь. Тільки зараз, коли вимовляю це вголос, розумію всю абсурдність того, що відбувається. Я граю з Катрусею в «дочки-матері», доки він підшукує їй мачуху.