Розділ 18. Мирослава

Стоїмо з Катею біля стоянки торгового центру, виглядаємо Нату. Вона написала, що вже паркується і зараз буде. Хмари починають знову затягувати небо. Повітря стає вогким і важким. За парканом парковки — парк. Молоді дерева сіріють голими гілками і чорними стовбурами. Доріжки парку розчищені, сніг високим парканом лежить обабіч. Людей в парку немає. Тільки двоє собачників з повідцями у руках зустрілися і про щось говорять.

— Дивіться, Мирославо Іванівно, — Катруся смикає мене за руку і показує пальцем в бік парку, — Що то собаки роблять? Чого вони нюхають дупи одне одного?

Посміхаюся, присідаю навпочіпки поряд з Катрусею, поправляю їй шапку.

— Ну це ж собаки, — добираю слова, — Так вони знайомляться. Запам’ятовують запах одне одного. Говорити вони не вміють і  паспорта не мають.

— О, то виходить, що у них паспорт під хвостом, — сміється Катруся, їй подобається моя відповідь, — Прикольно. В школі розкажу Лізі і Андрію, хай теж знають.

От і буде їм тема для розмови в понеділок, посміхаюсь. Ната мчить через парковку. Її важко не помітити. Червона блузка кидається в очі з-під розстебнутого пальта, чорні брюки-палаццо хвилями колихаються при кожному крокові, з-під них миготять червоні чобітки. Навіть взимку на підборах.

— Привіт, дівчата, — голосно вітається і вирячає на мене свої зелені очі, підведені чорними стрілками, — Не знала, що ви вдвох.

— Ну що, йдемо всередину, — переводжу тему, — Там вже ігри зачекалися Катрусю, а ми з тобою каву поруч поп’ємо. 

Ната хитає головою, її волосся зі стрижкою каре слухняно колишеться біля обличчя. До фуд-корту йдемо мовчки, від Натиного погляду по шкірі мурахи розбігаються. Вона зиркає раз-по-раз то на мене, то на Катрусю.

Обираємо столик в кав’ярні з десертами, найближчий до дитячої кімнати. Знімаємо верхній одяг і складаємо на спинку стільця.

— Он дитяча кімната, — показую дівчинці, — Провести тебе?

— Я сама, — каже Катя, підстрибує на місці, наче її чобітки на пружинках, поки я забираю її куртку.

— Помахаєш мені рукою? Щоб я знала, що ти нас бачиш звідти, гаразд.

— Добре, — кидає Катя на ходу і за мить вже стоїть біля дівчинки з синіми бантами. Знайомиться.

— Уявляєш, вони нюхають дупи, коли знайомляться, — долинає дзвінкий голосок Каті і дівчата сміються. Йдуть до гірки. Може й дурницю впорола, але чогось дітям ті слова, що не дозволяють казати, подобаються найбільше. 

— Ну, розказуй, — каже Ната, — Як ти докотилася до такого життя?

Посміхаюсь.

— До якого «до такого»? 

— До такого, що ти вечір з вином і подругою проміняла на дитячу кімнату і каву, — підморгує.

Офіціант приносить яскраве меню і ми робимо замовлення. Кожній по брауні з кулькою морозива, мені — американо з молоком, Наті — лавандовий раф. Каті потім піцу замовлю, як награється.

— Я не проміняла, — кажу, кладу лікті на стіл і спираюсь на них, подаюсь вперед, — Я поєднала.

— Ага, — мугикає Ната.

— Взагалі-то, ти мені обіцяла розповісти свої єгипетські пригоди, забула? — підпираю підборіддя рукою і готуюся уважно слухати. Ната вміє розказувати історії. Ну і потрапляти в них, звісно. У неї талант.