Розділ 17. Мирослава

— Катрусю, слухайся Мирославу Іванівну, — каже Вітя і передає їй пупса на порозі моєї квартири.

Катруся у капцях-зайчиках обіймає пупса і широко посміхається, аж помітно маленькі ямочки на її щоках.

— Добре, тату, — вона переступає поріг і проходить до квартири, — Пупсик теж буде слухняним. Ми домовились.

Вітя усміхається, коли дивиться на дочку. Трохи схиляє голову набік і проводжає її поглядом, ніби намагається запам’ятати її в цей момент.

— Вона весь час ходить в цих смішних капцях, — посмішка ні на мить не сходить з його обличчя, — Так їх любить. Це ти гарно придумала.

Вітя такий красивий, мені аж подих перехоплює. Чорна сорочка, чорні джинси, чорні кросівки. І пахне хвоєю і ментолом, не герметиком. Я ніколи не бачила його так гладко поголеним. Хоча тепер він більше схожий на студента, а не на дорослого чоловіка. Зі щетиною мені більше подобалося. Під ребрами трохи шкребе.

— Ти не міг би принести її верхній одяг і взуття, — питаю, — Я думала сходити з нею до торгового центру. Там є дитяча кімната і розваги. Ти ж не проти?

Він застигає, усмішка сповзає з його обличчя.

— Я думав, ви вдома побудете, — переминається з ноги на ногу, його руки в кишенях пуховика наче щось зминають.

— У мене там зустріч, — посміхаюсь натягнуто. Його брови підскакують на лоба. Здивувався?

— Чому одразу не сказала, що маєш плани на суботу? Я б не став псувати твої плани. Я б щось інше придумав.

Мені хочеться думати, що він приревнував, хоч трохи. Тому навмисне не кажу, що зустрічаюся з подругою. 

— Як бачиш, ти мені нічого не псуєш, якщо відпустиш Катрусю зі мною, — нахиляю голову набік, часто кліпаю. Я бачила, дівчата так роблять, коли намагаються привернути увагу чоловіка.

Вітя стискає губи в тонку лінію, щелепи його напружуються. Дивиться на годинник на зап’ястку. Якусь мить роздумує, а тоді киває. 

— Гаразд. Зараз принесу її речі, — розвертається і збігає сходами донизу. Видихаю. Серце чомусь калатає і бухкає у вухах. Як тоді, коли я стояла з каструлею щойно звареного борщу на цьому ж місці.

Вітя повертається швидко, вручає мені зимову куртку і рожеву шапку Катрусі, рожеві чобітки ставить на підлогу біля банкетки. Дістає з кишені купюру в сто гривень і простягає мені.

— Ось, трохи грошенят на розваги, — винувато посміхається.

Божечки, Вітю. Я ж не для цього тобі це казала.

— Ну я не знаю, — кажу, — Дитяча кімната там безкоштовна.

— Ну… може на піцу, — суне купюру ближче до мене, — Бери, Миросю. Мені і так не зручно, що тебе напрягаю. Не змушуй мене почуватися ще гірше.

— Гаразд, — беру гроші і кладу в сумочку, яка стоїть на комоді в коридорі.

— Ну все, я побіг, — Вітя знову позирає на годинник, — Гарно вам погуляти.

— І тобі, — кажу нещиро. Насправді мені не хочеться, щоб його побачення пройшло гарно. Слова відчуваються отрутою на язиці. Але ковтаю свою отруту разом зі слиною і усміхаюся.

Зачиняю двері і йду до кімнати. Спираюся плечем на одвірок і дивлюся, як Катруся вкладає пупса спати.

— Катрусю, а ходімо до торгового центру.

— Ура, — шепоче тихо, прикладає пальця до ротика, — Ч-ш-ш. У мене дитина спить. Я ж можу взяти її з собою?

— Нехай поспить, поки ми не прийдемо, — кажу, — Тобі буде незручно з ним спускатися з гірки і пірнати в кольорових кульках.

Катруся киває, погоджується. Накриває пупса пледом по шию і виходить в коридор.

— А ви можете бути моєю мамою? — питає Катруся і дивиться в очі.

Тіло прошиває струмом, дихання спирає. Клубок підкочується до горла. Мамою… Киваю.

— Це гра така, — посміхається Катруся, — «Дочки-матері». Ви вмієте в таке грати? Пограєте зі мною?

Гра… Ковтаю клубок. Киваю часто.

— Я б пограла, — ледь вичавлюю зі стиснутого горла.

Присідаю навпочіпки. Повільно дихаю.