Розділ 16. Вітя

Набираю товариша з роботи. 

— Привіт, — вітається Микола, — Як справи?

— Та, таке… — мнуся, не звик я залазити у борги, — Треба оренду платити, а зарплату так і не виплатили. Виручиш з грошима?

— Ну ти смішний, — справді сміється, — ми ж разом працюємо і я зарплати теж два місяці не бачив. Так що, сорян, друже, не виручу.

— Угу, — мугикаю у слухавку, — Окей. Наберу ще когось.

Гортаю список контактів в пошуках ймовірного позичальника. 

Микола — щойно говорив з ним.

Сергій — ще один колега з роботи. Без зарплати.

Сашко — та сама історія.

Однокласники, з якими не говорив з випускного — мимо.

Ірка — аж пересмикує, не смішно.

Мирослава… Ні. Не варіант.

Що ж, залишаються батьки. Їх я хотів би просити про допомогу найменше.

Кладу телефон на ліжко, роблю кілька кроків по кімнаті, тру скроні. Вдихаю, затримую дихання на секунду, повільно видихаю. Сідаю на ліжко поруч з телефоном, беру його до рук. Обираю контакт матері і натискаю кнопку виклику. Слухаю довгі гудки.

— Алло, — в слухавці чую тріск і завивання вітру, — Зараз, секунду. Зайду в хату, бо нічого не чутно.

Мовчки чекаю, поки стихне шум. Клацає дверний замок, ще кілька гучних кроків, рипляча підлога.

— Алло, — повторює мати, — Тепер нормально мене чути?

— Привіт, мамо, — вітаюся, — Як ваші справи?

— Все як завжди, — каже, прокашлюється. — А ти як?

— Та, таке — затинаюся, не можу дібрати слів. Але треба якось запитати. — Зарплату ще не виплатили, а за квартиру треба заплатити. Хотів спитати чи не можеш позичити мені кілька тисяч?

— Знову ти за своє, — крехтить мати, — Такі гроші на вітер викидаєш. Ще й в позички йдеш. Не майся дурʼю, їдь в село. Тут роботи непочатий край.

Ну от, того я й не хотів їм телефонувати. Бо це не так просто — говорити, коли мене не чують. І просити я ненавиджу. І соромно. Я ж дорослий вже чоловік, а зі стабільного у житті тільки дупа.

— Мамо, я ж тільки спитав. Якщо не можете позичити, то так і скажи.

— І що ти тоді робитимеш? Будеш кредити брати? — в слухавці скрегіт, мати відсунула стілець, — Я ж казала, що немає чого в тому місті робити. Ми люди прості, сільські. Та й гроші там розходяться, як гарячі пиріжки. Он на одну аренду стільки витрачаєш. А Ірка твоя там що? Хоч якусь копійку пересилає малій?

— Ірка… — прочищаю горло, набираю повітря у груди, озираюся чи Катруся випадково не підслуховує, — Ірка заміж зібралася. За поляка якогось, не запам’ятав ім’я.

— Тьху. Нащо тобі те ім’я? — сердиться мати, — А от на аліменти треба було б подать. А то живе там припіваючи, а ти крутишся як білка в колесі. 

Прикриваю слухавку рукою і голосно зітхаю.

— І не закочуй там очі, — сердиться мати, — Бери малу і їдь в село. Найдемо тут чим зайнятися. У батька он, спина хвора. У мене ще й коліна. Важко за худобою доглядати самим. А сіно… Це ж треба ціле літо… Алло, ти слухаєш?

Стискаю перенісся пальцями, дихаю.

— Слухаю, мамо, — надто сильно натиснув на внутрішні кутики очей, білі і червоні плями застрибали під повіками, — Тільки я хочу налагодити щось сам. Тут. І що мені, піти з роботи і залишити їм зарплату за два місяці? А Катя? У неї ж школа. Перший клас!

Зітхаю, як старий дід Мирон, що живе через дві хати.

— Ну добре, мамо, — кажу, — Передавай батькові привіт.

— А що це ти вже й матері слухати не хочеш? — їй все не йметься, — Не подобається, що я кажу? А я права! Права, чуєш. 

— Мамо, мені треба ще передзвонити, — ціджу крізь зуби. Даремно я подзвонив, знав же, що так буде.

— Та позичимо ми тобі грошей, Вітю, — мати вже просто завелась, їй важко, я знаю. 

І мені важко щоразу вислуховувати що я в житті роблю не так. Завжди все не так. Але й слухавки кинути не можу. Це ж мама.

— Приїжджайте з Катьою, — вона докладає зусиль, щоб говорити спокійніше, — Трохи побавимось. Та й грошей візьмеш.

— Дякую, мамо, — от як мені реагувати? Мені вже перспектива взяти кредит не здається таким поганим варіантом аби тільки не вислуховувати материні повчання. Їй навіть батько не перечить. Тільки піддакує, щоб не нарватися. — Завтра приїдемо.