Розділ 15. Вітя

— Катруся, — гукаю з кухні, — Ти вже прибрала в кімнаті?

День видається напрочуд гарним. Вперше за кілька тижнів хмари розвіялися і визирнуло сонце. Хоча… Це ще невідомо, чи надовго. 

— Ну тато, — дріботить ніжками в зайчатих капцях, — Сьогодні ж субота. Вихідний. Треба відпочивати.

Вона заходить на кухню і схиляє голову набік. Блакитні очі такі нещасні від необхідності прибирати, білі кучері розтріпані і розсипані по маленьких плечиках. Притискає до себе пупса. 

— І я он, бачиш, — виставляє пупса перед собою, — Дитину доглядаю. Я ж не можу її покинути. Мені немає коли.

Сміюся. Хитрунка мала.

— У будні тобі немає коли через навчання, у вихідні треба відпочивати. Але й в такому безладі не можна жити. Давай я тобі трішки допоможу, проте прибрати треба.

— А давай ти будеш прибирати, а я тобі допоможу, — перехиляє голову на інший бік, усміхається і кліпає оченятами. Ну от як вона це вміє? З дитинства один погляд — і я майже погоджуюся. Але виховувати все одно треба. Бо так вона з мене мотузки витиме. 

— Гаразд, — кажу, ледве стримую посмішку, яка так і проситься назовні, — Давай разом прибирати. Ти прибираєш те, що знизу — ліжко, стіл, у шафі. А я прибиратиму те, що зверху, куди ти не дістаєш. Гаразд?

Катруся неохоче киває.

— А коли поприбираєш, то підеш до Мирослави Іванівни.

Вона радісно підскакує, очі спалахують азартом.

— Справді?

— Угу, — киваю.

— Ура! — вигукує і підскоком біжить до кімнати, заячі вушка на капцях підскакують разом з нею. 

Допиваю розчинну каву і ставлю чашку до мийки. Потім помию, разом з рештою брудного після сніданку посуду. Йду слідом за Катрусею, зазираю тихо до кімнати. Цікаво ж, як то вона прибиратиме з таким ентузіазмом.

Катруся лягає на підлогу і заповзає на половину під ліжко. Видно тільки її маленькі ніжки в синіх спортивках і капцях. За мить з-під ліжка висувається лялька, слідом плюшева мавпочка, дві різні шкарпетки, пульт від телевізора. Її пупс, дитина, яку вона сьогодні доглядає, сидить на килимку біля ліжка.

— Пупсику, — гукає Катя з-під ліжка, — Якщо будеш себе добре поводити, візьму тебе з собою до Мирослави Іванівни.

Пупс слухається мовчки. Теж хоче до Мирослави.

Катруся повільно виповзає з-під ліжка, а я спішу сховатися, щоб не видати себе. Не хочу, щоб їй було ніяково. 

Йду до ванної, ще треба поголитися і пошукати сорочку, яку не соромно вдягти.

Відкриваю шафу.

Що я там казав Катрусі про те, що речі мають бути складеними? Не знаю. Як і що тут можна знайти? Наче ж і речей не багато, а, окрім білизни і шкарпеток, які лежать в назначених шухлядах, все решта в безладі. Витягаю з-поміж джинсів і светрів чорну сорочку з чорними ґудзиками. Цілком пристойна. Одягав її тільки двічі, на судові засідання з приводу розлучення. Підійде і для побачення. Тільки попрасувати треба. Чорні джинси з чорним ременем пасуватимуть з цією сорочкою.

Телефон у кишені вібрує. 

Нагадування: Оренда квартири. 

От бляха, — чухаю потилицю, — Зарплату так і не виплатили досі. Вже два місяці чекаю. Заначка «про всяк випадок» тане на очах, а тут ще й оренда підтискає. Якщо так піде далі, доведеться позичати. Та що там, вже зараз треба думати де позичити грошей, щоб не виселили з квартири.