Розділ 14. Вітя

— Дякую, що підвіз, — плескаю Миколу по плечу, — А то маршрутками поки доберешся, то доньку останньою зі школи забираю.

Ми стоїмо поруч зі школою, п’ємо каву в паперових стаканчиках і чекаємо, поки закінчиться останній урок у Катрусі. Вітер зриває каптури, дрібний колючий сніг щипає шкіру обличчя. Після нагрітого салону автівки холод на вулиці б’є сильніше.

— Немає за що, — каже Микола, — Мені все одно треба було в цей район.

Дивлюся на годинник, ще десять хвилин до дзвінка. 

Двері школи відчиняються і звідти виходить Мирослава. Ловить порив вітру, ховає волосся під шапкою, озирається. Помічає мене, махаю їй рукою, вітаюся. Вона усміхається і спускається сходами з ганку, йде в наш бік.

— Добрий вечір, — підходить, вітається.

Очі Миколи спалахують цікавістю, він невідривно слідкує за її мімікою, безсоромно роздивляється.

— Микола, — усміхається і тягне руку.

— Це Мирослава Іванівна, вчителька, — випереджаю її, представляю товаришу, — А це Микола, мій колега.

— Дуже приємно, — каже Микола і хитро зиркає на мене.

— Катрусю чекаєш? — питає Мирослава, дужче кутається в своє пальто від вітру.

— Так, — кажу, — Сьогодні раніше закінчили.

— Угу, — киває, усміхається. — Кудись збираєтеся після школи?

— Та ні. Ось товариш підвіз до школи, то вийшло ранувато. Просто чекаю, поки останній урок закінчиться.

— Угу, — пригладжує підхоплене вітром волосся, перекидає його на один бік. — Ну, я тоді піду? 

— Угу, — тепер я мугикаю, — Гарного вечора.

— І вам, — кидає на ходу і йде.

Микола проводжає її поглядом, присвистує.

— Ого, яка гарна, — каже, — Це з нею у тебе побачення завтра?

Зітхаю.

— Ні, не з нею, — допиваю каву і викидаю стаканчик у смітник, — З Оксаною1204, вирішили розвіртуалитись.

— А Мирославу Іванівну, — перекривляє мене Микола, — Чому не запросиш? Вона ж тверда дев’ятка. А може й десятка, я ж її без пальта не бачив.

Він дивиться їй услід. Мирослава йде повільно, втягнувши голову в шарф,  притримує волосся рукою. Яскравий силует в сірому пейзажі.

— Куди мені, — кажу я, — Ти ж її бачив. Вона освічена, вродлива, цікава. А я?

— А що ти?

— Куди я її запрошу? В найближчу забігайлівку після зміни?

В голові на мить виникає картинка: дешева забігайлівка, пластикові підноси, пластикові квіти у пластикових вазах, запах біляшів, що в’ївся в стіни. В такому антуражі навіть уявити Мирославу не можу, не те щоб запросити її туди.

Микола дужче натягує каптура на лоба і невпинно дивиться їй услід, аж поки вона не зникає за рогом.

— Вона книжки читає, дітей вчить. Інтелігенція, бляха. — зітхаю, — А я по підвалах лажу і унітази встановлюю, від мене пахне герметиком. Навіщо їй такий як я? Ще й з дитиною на руках.

— У мене немає дітей, — каже Микола, підморгує. — Номера її маєш?

— Ой, заспокойся, — махаю рукою, — Не твого поля ягідка.

— Божечки, — сміється Микола, — І сам не гам, і вам не дам. Якщо вона тобі так запала, то чого ти відступаєш одразу? 

— Бо вона достойна кращого, — видихаю, — Тому і тобі номера не дам.

— Таки запав на вчительку, — Микола сміється.

— Що за дурниці, — відмахуюсь.

Шкільним двором розноситься дзвінок.

— Ну слава Богу, — кажу, — Все, бувай. Піду я доньку забирати. Ще раз дякую, що підвіз.

Тисну руку Миколі і він сідає в автівку. А я підтюпцем біжу до школи, щоб забрати Катрусю сьогодні першою. Попереду вихідні.